і це мусить мати дуже серьозне значіння в нинішних обставинах. Ісламіти заворушилися; дуже виразну резолюцію всемусульманського з'ізду в Індії вже одвезено до Лондону і Парижу, і вона, розуміється, матиме певний вплив на правительства держав, що досить мають мусульман у своїх колоніях. Крім того, з Кавказу починається сполучення турецьких повстанців з російськими большевиками, що безперечно подадуть їм свою допомогу — і безпосередно військову і ще більшу — аґітацією в азійських колоніях Антанти та в азійських державах антантського впливу. Для самой Туреччини большевизм не так страшний, — вона може дозволити собі різиковану гру з большевицьким вогнем, бо в неї мало грунту для большевизму. Туреччина — це одна з суто — демократичних країн, де майже нема класової соціальної ріжниці. Турецька феска — це той символ, що єднає усіх Турок од падішаха до останнього хамала, і трудно тут розгорітися класовим антаґонизмам у великий большевицький вогонь. Він хиба лиш ізлегка опалить Туреччину, але знайде собі поживу далій — в Азії, на теріторії европейського, переважно англійського, впливу. І треба думати, що обережність не допустить розвитися усім тим небезпекам, і міродайні антантські кола врешті шукатимуть порозумінні з Туреччиною, щоб поправити тяжку помилку. Хто ж, врешті буде підписувати мирову угоду з Антантою, коли уся майже держава турецька перебуває в руках або окупантів або повстанців? Об'єктивне вирішення турецької проблеми оздоровить становище на всьому мусульманському Сході.
(Далі буде.)
|
Ф. Слюсаренко. |
До питання про галицьку політику.
В 37. ч. „Українського Прапору“ од 27/VI 1920. р. непідписаний автор в статті: „Як не по конях — то хоч по оглоблях“ критично розглядає мою статтю в „Волі“ ч. 7–8. од 12 червня під н. „Галичина в українській політиці“, в якій була зроблена спроба оцінки галицької політики на основі відомого „Протеста“ Української Національної Ради у Відні.
Можна б було і не відповідати, бо кождому очевидно, що мій опонент сам не тримається тих меж, які він виставив в початку своєї статті. Я не можу навіть констатувати того доброзичливого відношення до Наддніпрянської України і не кермування злобою, що опонент констатував у мене в відношенню до Галичини.
Спочатку у нього „біль в сердці“, потім лайка Наддніпрянщини на всіх полях, а нарешті — висновки, що наддніпрянські провідники акту повного визволення не доконають, „бо вони не є розумом і сердцем того народу“.... „Не повстане український народ без нашої ближчої батьківщини, без закатованої віковічним ворогом, а тепер Вашим союзником — Галичини“. Ці висновки звучать уже як пророцтво, а месією визволення України, мучеником за неї є Галичина, яка єсть також „мозком і сердцем України“, як пишеться в передовій статті того ж числа „Українського Прапору“. Отже сльози, лайка, пророцтво і месіянство — це той фон, на якому тяжко знайти яку набудь позітивну думку опонента.
Про критику моєї скромної постати, що взялася учити досвідчених політиків, не буду говорити, а одповісти мушу, бо мені здається, що опонент, ставлячи умови критикові, одну і найголовнішу пропустив і сам її не виконав. Ця умова: критикуючи перш усього необхідно уміти прочитати те, що написано.
Так цілком зайве доводити мені, що С. В. Петлюра не мав права підписувати договору з Поляками. Центр ваги полягає не в юридичних основах влади Директорії і з'окрема С. В. Петлюри, а в обставинах періоду державного будівництва, в якому тепер перебуває Україна. З погляду опонента і авторів „протесту“ ніяких юридичних основ і права не мала б Українська Центральна Рада, коли вона видавала свій перший універсал — 10/VI 1917 р. про автономію України, третій універсал — 7/IX 1917. — принціп федерації, четвертий універсал 9/I 1918., яким проголошувалась самостійність України. Не мала б права У. Ц.
