любови на лиці людини, як тепер в нього; ні стілько радісного щастя, як в неї в ту хвилю!
Та крім мене не бачив їх ніхто, ніхто… Вони-ж розмовляли далі, тримаючись за руки.
Концерт скінчився.
Вони встали. Пішов і я за ними. При виході вони зупинилися. Хлопець став виглядати омнібуса, а коли цей над'їхав, став він до нього проводити сліпого; та вернув до сестри аж тоді, як сліпий вже сидів на місці. А опісля хлопець взяв її під руку і попровадив певним кроком вулицями.
Я-ж лишився сам, — та не почував вже ні втоми, ні смутку. Тільки сором і радість.
Справді, — не лиш поглядами видющих очей промовляє любов!…
|
Рабіндра Нат Тагоре. |
Я виніс світло життя мого з дому і сказав:
— Ходіть діти! Я хочу світити вам на вашім тяжкім шляху!…
Але ще довго панувала ніч. А я вернувся, покинувши дорогу мертвій тиші. І сказав:
— Світи мені, о полумя вогню! Бо світло життя мого погасло в бруді і в поросі дороги! …
Моя молодість була як квітка. Пелюсток за пелюстком губила вона. І не відчувала жадної втрати, коли вітер весняний прилітав до неї, щоб жебрати у її дверей.
Тепер кінець молодости. І життя моє подібне дозрілому овочу. Йому нічого не шкода. Він тілько чекає, що б в повній солодкого тягарю цілости пожертвувати собою.
О, полумя вогненне! Брате мій!
Перемогу віщую тобі!
Ти є світлий, червоний прообраз страшної волі!
До неба сягають твої руки! По струнах арфи бігають твої божевільні пальці.
Музика твоїх танців чудесна!
А коли дні мої скінчаться, спалиш на попіл ти кістки рук і ніг моїх! Моє тіло буде творити одно з тобою. Моє серце впірне у вирі твого божевілля.
Вогнена згага, що була життям моїм, запалає і змішається з твоїм полумям.
