Упагупта, ученик Буди, заснув під мурами міста Магури.
Світло погасло. Двері позачинялись. Зорі поховались на серпневім небі.
Чиїсь ноги, оздоблені дзвінкими бронзолятками, зненацька діткнулись його грудей.
З острахом пробудився він і світло ліхтаря упало в його всепрощаюче око.
Перед ним стояла повія. Її чоло було прикрашене рубінами і сапфірами. Вся оповита була бліднорожевими шатами, пяна вином своєї краси і молодости.
Вона схилила свій лихтар і побачила молоде обличча в понурій красі.
— Вибач мені, молодий аскете!… сказала молода красуня Упагупті: — Земля, пилом покрита, не є достойним ложем для тебе!… З почестями прийди до мого дому!. ..
І відповів їй аскет:
— Жінко! Йди своєю дорогою! Коли час назріє, то я прийду до тебе!…
І враз чорна ніч показала свої зуби в вогненній блискавиці.
І грім вдарив від краю до краю небес. І жінка з великого страху затремтіла!…
|
|
Під тягарем квіток умлівали галузки придорожних дерев. Веселі мельодії сопілки плили здалека, хвиля за хвилею, в теплім повітрі весни.
Люде в лісах святкували велике свято — празник квіток. А з високого неба повновидий місяць здивовано поглядав на спокійним сном оповите місто. По вулицям його самотно бродив молодий аскет. Над його головою, в безсонній журбі, між галузами манго дерева, жалібно співали, хорі від любови, ночні птахи.
Упагупта переступив поріг міста і став у підніжжа валу. У тіні мурів, під його ногами лежала жінка. Її тіло було понівечене чорною слабістію. Її обличча заплило страшними болячками. Її вигнано було конати поза мурами міста.
Аскет присів коло неї. Підняв її голову на свої коліна, покропив її вуста водою. Намастив її тіло пахущим бальзамом.
Тоді жінка запитала:
— Хто ти такий? Ти, що обдарував мене своєю ласкою!…
І відповів ій молодий аскет:
— Назрів час відвідати тебе. І я прийшов сюди!…
— Пане, сказав слуга королеві, Наротама ніколи не переступав порога Твоєї Святині! Він співає хвалу Безсмертному під гиллями дерев на лоні природи. А святиня пусткою стоїть!…
