Та не так склалося, як бажалося. Чи помилилась вона у своїх обрахунках, чи може на скілька день не доносила, — одно слово: раз о півночі прибігла до мене служниця з притулку й каже:
— Щось з Вірою Міколаївною недобре; дуже просила, щоб ви зараз до неї потрудилися.
Я застав мою помішницю вже в початку родива. Про те, щоби перевезти її зараз у лікарню, як вона того хотіла, не можна було й думати. Доводилося вже відбувати той процес тут на місці.
Нічого не було приготовано, бо сталося це несподівано, і був замір одбути цю справу в лікарні; по телєфоні ніяк не можна було докликатися Кирилівської лікарні, щоби добути акушерку; отже довелося мені самому „бабувати“ при допомозі двох мамок і куховарки.
Все відбулося найнормальнішим способом, і коло години п'ятої ранку моя помішниця мала вже гарну, здорову дочку. Здивувала мене сила тої жінки: за ввесь час вона ані разу не крикнула, навіть не застогнала голосно: не хотіла будити і лякати дітей, що тут таки поруч у сусідніх кімнатах спали. Коли я висловив їй це здивування і від щирого серця побажав, щоб новонарожденна була така сама добра і щира і сильна людина, як її мама, Віра Миколаївна, знесилена родивом, а ще більше своїм надлюдським зусиллям, тихим голосом промовила:
— Спасибі, докторе, і за бажання і за все, що ви для мене зробили.
— А я радий, що все так щасливо обійшлося і що ви вже маєте свою дитину, як того бажали.
— Я хотіла сина, а маю дочку.
— Ви молоді, — ще буде й син у вас.
— Ой ні! Крий Боже! — з жахом промовила породілля.
— Породіллі так завжди кажуть, як вимучились. Але ці муки забудуться…
— Ні, не те, докторе, мене лякає, — відрікла брава жінка: — а знаєте ви наші достатки і яке тепер життя трудне. Дай Боже спромогтися й цю одну дитину вивести в люде й виховати, як слід. А на двох не стало-б у нас змоги… Гріх плодити злидарів, коли й так їх багато на світі. Ні, годі вже. Більше дітей мені не треба, і більше їх у мене не буде.
— Та може ще й у ваше віконце загляне сонце…
— Мала надія!… — зітхнула породілля.
Вернувшись удосвіта до дому, я вже не лягав спати, бо сон пропав; а відпочивши трошки, біля години девятої пішов у притулок на свою звичайну роботу, а її було вже мені більше, бо заступниці на час недуги Віри Миколаївни я ще не мав.
Породілля й новонарожденна тихо спали. Тихо сиділи й усі діти, бо вже знали, що з Вірою Миколаївною щось сталося, довідались, що й я був тут у ночі, бо навіть, щось забув я із своїх річей. І суду карного, здається, того дня не довелося мені чинити.
Коли я оглянув усіх хворх і тих нових, що прибули, і вже збірався йти до дому, до мене підійшло троє дітей із старших, хлопець і дві дівчинки, і нерішуче спинились.
