|
Михайло Рудницький. |
Нема мабуть простійшого поділу часописів, ніж поділ світових явищ на факти і ідеї. В парижськім світі часто вживається поділу часописів на інформаційні і партійні. Інформаційними називаю такі часописи, які з фактів добувають ідеї; партійними, які з ідей добувають факти. Ці дві методи журналістичного думання мають небагато спільного з методами індукції і дедукції, а проте вони є двома наскрізь життєвими методами розуміння людської фільозофії. Бульварний часопис, який захоплює читача малюнком останнього сензаційного злочину, промовляє таким самим таємним знаком, як орґан партійної пропаґанди, коли друкує величезними буквами статю: „Громадяне! свобода в небезпеці!“
Не знаю, чи є змога (і потреба) шукати в публіцистиці такої методи думання, щоби не добачувати в фактах ідей, а в ідеях фактів. Не лише редактори, але й читачі мусять жити або одним або другим. Факт істнування сотки щоденних часописів у Парижі не є доказом, що в Парижі істнує меньш-більше стільки субєктивних форм реакції на зовнішні явища. Формат або друк часопису має нпр. не меньший вплив, ніж його назва або навіть політична програма. На чужині, де ми не є безпосередно звязані з якимсь суспільним напрямком, почуваємо велику полекшу завдяки свідомости, що можемо глядіти на політичні ідеї, як на факти; а сензаційні факти буденщини розглядати як матеріял для світогляду. Не можу сказати, що перед французьким кіоском стаю без ніяких симпатій або нахилів, хоча не маю виробленого погляду на те: чи для політичного устрою Франція краще був би король, чи соціялістична республіка.
Не з однаковою приємністю читаю часопис, який уважає Україну німецькою інтриґою, і часопис, який пише про неї в тоні мандрівника по екзотичній країні. Мабуть нема ні одного часопису, з яким я міг би погодитись в поглядах на Україну, а в тім: нема ні одного з найбільших ворожих нам, з яким я не міг би погодитись лекше, ніж з домаганнями деяких моїх земляків супроти них. Цінувати французьку пресу домаганнями українського патріотизму значить стільки, що знати з Віктора Гюґо лише його „Мазепу“, як найкращу поему.
Французька преса не вміє добачувати ідей поза фактами українського минулого і української сучасности. Український загал, від якого (ні психольоґією ні індивідуальністю) нічим не ріжняться наші політики, не вміє добачувати фактів в ідеях французьких політиків. Не розумію радощів наших читачів з нагоди палкої статті, видрукованої в третьоряднім часописі завдяки нашій фінансовій підмозі. В Парижі (і мабуть і скрізь) журналіст може одержувати гроші за статті від якоїсь ґрупи людей і полишатись чесним. Він може працювати навіть без грошей і полишатись нечесним. Журналіст дуже часто зраджує своє поняття чесности саме тоді, коли грошей не одержує. Кожний з нас, зіпсований ідеями про індивідуальність, воліє читати часопис, редаґований нечесними людьми, ніж дурнями. Зрештою про чесність людини не зовсім нам відомо; дурощі дають себе пізнати безпосередно, як стій. Дурень не стає розумним під впливом грошей; ані навіть завдяки мовчанці.
Ось чому може зрозумієте, чому залюбки читаю роялістичний орґан „L'Action Francaise“, хоча не вважаю королівської влади conditio sine qua non державної реформи у Франції, а навіть на Україні. Соковитість мови Лєона Доде, з якої ллє, мов з луба на голови політичних противників, і прозорий фанатизм Шарля Морасса, який жертвує своїм талантом для щоденних статей, — мають у собі чар консервативної революції. Коли скажу, що люблю „Journal de Dèbаts“, як ліберальний, незалежний орґан з старими літературними традиціями, то мені важко буде розяснити його ліберальність, незалежність і літературні традіції. Всі наші часописи вважають себе незалежними, в пересвідченню, що залежати від чогонебудь, часом до ідей включно, не є ліберально. Ні один з наших часописів не був до нині ліберальним і з літературними тра-
