диціями, бо ці два поняття навіть не були витворені нашими культурними домаганнями. "Lе Temps", як урядовий, республиканський орґан, себто, консервативний, є настільки консервативним і урядовим, що про Україну пише до нині під старим заголовком "Росія", нехтуючи республиканські ідеї в фірмі нашого Уряду.
Чи вільно ці два часописи включити до одної великої ґрупи, яку можнаби назвати орґанами "публичної опінії"? Вони більш зясовують пересічну, золоту середину французької інтеліґенції, ніж її творять. Казати про партійні часописи, як про окрему ґрупу — важко: так само важко поглядам "публичної опінії" полишатись поза партійними поглядами. Чи синдикалістичний "Вatallе", католицький "La Crоiх" або анархістичннй "La Vie Ouvriere" можуть стояти в цій ґрупі поруч себе і поруч бонапартистичного "Gauloіs", консервативного та великосвітського "Figaro", або націоналістичного "Vісtоіrе", який є таким палким оборонцем національностей, що на протязі двох років, згідно з своєю традицією, два рази змінив, з фінансових мотивів, політичну орієнтацію з Великої Польщі на Велику Росію?
Не дивуюсь, що "Matin", "Journal", "Petit Journal", "Petit Parisіen" мають більш міліона читачів і міліони капіталу. Такий успіх можна мати лише при помочі сензаційних фотоґрафій на першій сторінці, актуальних інтервю і цій питомій байдужности для ідей, яка є першою умовиною популярности. Можна не любити широкорозповсюджених бульварних часописів, одначе добре є їх читати, щоб знати, що ніяка скількість фактів не складається на одну ідею, так само як ніяка скількість ідей з партійної преси не складається ні на один факт.
Приємно є слухати ворушкого "L'Eсlаіr" з літературним відтінком і радикального "Lanternе", — двох сіямських, незалежних братів, які фактично є залежні від вложених французьких капіталів у неподільну Росію, в якій ці капітали, по причині її поділу, надто довго залежалися. Самохітна еволюція таких часописів показує, що хоча незалежність ідей французького політика не конче мусить іти поруч з незалежністю України, то проте надія на нового багатого союзника не йде в супереч з такою незалежністю. Люблю воюючий "L'Intransіgеnt" за для його живучости і енерґії, як личить його назві, — дуже добре редаґовані "L'Oeuvre", "L'Heure", "L'Erе Nouvelle" або "Clarte" — чи вони є орґанами радикалів, чи радикалів-соціялістів і вільнодумної інтеліґенції, байдужої до українського питання, бо з ним незнайомої. Нарешті нема причин, чому треба згадувати про двайцять инших часописів, які читаємо инколи задля літературних фейлєтонів инколи задля глибокої моралі, притаєної в сензаційних новинках.
Можу зрозуміти, чому в французьких часописах не припало би вам до вподоби саме те, що відріжняє їх від усіх наших: легкість в тону в поважних темах, діточий юмор, супроти всіх великих ідей та почувань скептичний усміх, а супроти ледвечутних нюансів буденщини несподіваний сентименталізм. Вас вразило би мабуть те, що передовиця такого поважного орґану, як "L'Echo dе Paris" або "Figaro", може бути начисто літературну, фільософічну або яку небудь загальну тему в роді останньої космичної теорії. Ви спитали би: чим розяснити звичай, що майже всі часописи мають щоденних фейлєтоністів, які в двадцяти-тридцяти рядах фільософують легко на поважну тему і поважно на легку: про можливу революцію або неможливі жіночі декольте. Вас вражалиби юмористичні рисунки в звязку зі зміною погоди або нового парляментарного кабінету, покладені поруч з великим політичним іменням або безіменно-неполітичним дотепом.
Парижська преса, як і її читачі, визначується сильно розвиненою рефлексією; в однім малюнку або афоризмі вона зясовує своє становище супроти останньої европейської проблєми і останньої бульварної новинки. Французи є такої гадки, що нема такої поважної теми, з якої не можна би зажартувати; і нема такого жарту, який не міг би стати поважним матеріялом для думаючої людини.
Париж має школу професіонального журналізму, в якій майбутні редактори і співробітники часопису вчаться містецтва: як писати про все, одним
