._%D0%A8%D0%B0%D0%BF%D0%BA%D0%B0_%D1%87%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%B0.jpg)
| Т. 4. | Відень, 9. жовтня 1920. | Ч. 2. |
|
О. Вілінський. |
З самого початку істнування Центральної Ради, питання про конституцію Української Народньої Республики поставлено було на порядок денний. Центральна Рада виробила і провела відповідний закон. Але події не дали провести його у життя. Часи гетьманщини вимагали змін у цієї конституції, і гурток представників усіх українських партій, який перетворився потім у Національний Союз, вніс зміни у цю конституцію. Це теж залишилося на папері. Дальші спроби кабінета Мазепи теж зупунилися на тій самій точці.
Життя людське йде скорійще за законодавчу працю парляментів та кабінетів міністрів; і тому, мабуть, ті ранійш вироблені конституції не будуть придатні.
Наше село, за час панування большевиків, призвичаїлось жити своїм власним життям, зовсім не звертаючи уваги на центри.
Конституція Української Народньої Республики повинна бути заснована на самій широкій децентралізації. Про центри у тому значінню, як це розумілося у колишній Росії, треба зовсім забути.
У підвалини нашого адміністративного устрію поляже три елєменти: волость, повіт і округа. Я ці елєменти називаю випадковими їменнями; як вони будуть називатись надалі, це не має великого значіння. Ґеоґрафічний поділ на окремі частини зробить життя, як вже не зробило. Чи то будуть колишні губернії, чи земли, на які поділила Україну Центральна Рада — життя внесе свої корективи; та те зараз не важне, — головне принціп.
Волость має свою раду, з своїм виборним адміністративним апаратом, що провадить свої справи; повіти і округи теж мають
