Сторінка:Воля. – 1921. – Т. 2, Рік 3. – Ч. 1-12.djvu/129

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


— Звичайно…

— І що ж?…

— Нічого…

— Як тобі здається, тепер наша справа з нафтою та сірниками загинула, як булька на гниловодах?

— Чого-ж так?

— Що-ж стан облоги… Заборонено всякий виїзд…

— Дурниця! Комендант мій друг і приятель. Поговорю з ним і все буде гаразд.

— Дай, Боже! Зараз за такий крам Бог зна які грошики можно здерти.

— Нічого… Здерем… Бог не допустить — свиня не з'їсть…

На східцях міського оперного театру стоять два голених молодих суб'єкти. Крутять друг другу ґудзики на пальтах і розмовляють:

— Так, значиться, ти вже читав?..

— Читав…

— Ну?!..

— Чорт його знає!.. У мене, знаєш, не все гаразд… Моторошно…

— Чого саме?..

— Я не зовсім-то здоровий… Маю хворобу, про яку при жінках не згадують…

— Так що-ж з того?..

— Можуть, знаєш, в 24 години…

— Пусте!.. — Головою Комісії, здається, буде тов. Око, мій давній приятель. Колись в одній каварні разом чай пили…

— Хіба?..

— А так…

— Ну, так що-ж із того?..

— Поговорю з ним про тебе…

— Бога ради!.. Ти мене врятуєш!..

В трамвайнім ваґоні сидять на лавочці дві чорнобривих панни. Одна тримае в руках папірове пуделко з капелюшиком, а друга теку з нотами. Розмовляють вголос, весело, не стискаючись.

— Всі чогось хвилюються, а я цілком спокійна… Ось, навіть, капелюшика собі купила…

— А я дістала Ґріґа… Буду вчити…

— Звичайно! Нам нічого хвилюватися, то-ж товариш Око наш приятель.

На центральній площі, коло тумби з червоним плякатом, летюче віче. Тут мужчини й женщини, тут старі й молоді, тут пролєтарі і буржуї, але всі вони в однаковій мірі хвилювалися й говорили.

— Громадяне! — кричав якийсь студент в заяложеному кашкеті. — Це-ж чорт знає що! Це навіть не абсурд і не безглуздя, а просте божевільство! Як може одна людина оцінити суть життя другої людини? Людське життя, громадяне, це щось таке особливе, характерне, притамане і властиве кождому індівідуму, що, знаєте, сам індівідум чорта з два розбереться, а тут в 24 години… Громадяне вважайте!..

— Правдиво!.. Цілком правдиво!.. — кричали десятки ріжнотонних голосів. — Хіба-ж можна так?!..

— Геть Диктаторську Раду Трьох! Хай жиє Республіка! — кричали сотки тремтючих голосів.

— Громадяне, розійдіться! — почувся гостро-рішучий голос кінного міліціонера. — Розійдіться, бо стрілять будемо!

— Які ми громадяне, як над нами так збиткуються?!.. — загомоніла юрба. — Ми не хочем бути громадянами!..

— Розійдіться! — почулося вдруге і, слідом за цим, десь з-за рогу сусідньої вулиці заторохтів кулемет.

Юрба зойкнула й кинулась в ростіч.