— Стійте, громадяне, не біжіть так! — кричав хтось. — Стійте!..
Але, дарма! Наче весняна повінь розлились по вулицях Великого Міста збожеволілі юрби народу. З осатанілими лицями гнались в напрямі міських рогаток і, здавалося, ніяка сила не могла їх затримати і повернути назад.
Бігли поважні батьки родин, в кожушках і шапках, з просидженими фотелями на оберемку. Бігли статечні господині дому з горщиками й сковорідками під пахвою. Бігли зрадливі жінки з накладними грудьми й затягнутими в корсети обвислими животами. Бігли „друзі дому“ з брудними ковнірцями й пірваними шлейками в кишенях. Бігли „дами півсвіта“ в ажурних панчішках і з „мушками“ на щоках. Бігли старенькі смакунці молоденького тіла з широко рокритими щелепами. Бігли обшарпані сутенери з нафарбованими проститутками „під ручку“. Бігли звичайні злочинці, які досі мали „працю“ на базарах, а притулок в домах для безпритульних. Бігли покоївки, льокеї, куховарки, шевці, кравці, візники, сидухи, газетчики й всякого роду волоцюги, які тільки могли знайтися в закутках Великого Міста…
Окремо бігли товсті начальники постачань окремих військових частин з вязками жовнірських черевик та чобіт на плечах. Надриваючись, через силу кудись поспішалися військові скарбники з грошовими скриньками. Бігли в медвежих хутрах інтенданти. Гнались наввипередки полковники старих армій. Бігли з золотими та срібними хрестами на грудях патлаті попи та голені ксьондзи. Чемчикували богомільні дідусі та бабусі, які мали здатність по 6 годин на добу витрачати виключно на одну молитву. Бігли ті всі, що проклинали Революцію і в кождім народнім заворушенню добачали лише одну „кару Божу“…
Виступцем йшли бувші республіканські міністри з портфелями в руках. Тюпали визначні лідери партій і редактори партійних газет. Похнюпившись, як на заріз, плентались всякого роду політичні угодовці. Дріботіли ногами прилизані декадентські поети. Гналися в пантофлях на босу ногу циркові кльовни. Стрибали через рештуки ріжнокольорно розмальовані футуристи. Сопли й двигались зі своїм науковим начинням університетські професори хемії. Глибоко-замислено, вираховуючи щось на пальцях, йшли математики. Бігли згинці газетні репортери. Стурбовано й заклопотано метушилися між тумбами „власні кореспонденти“. Безпомічно озиралися навколо себе ситі видавці „ходових“ книжок. Горячково кидались на всі боки торговці порноґрафією. 3аґіпнотизовано сунули вперед всякого роду пасквилянти, денунціятори, фіґлярі, зрадники й провокатори, але їх всіх завернули…
Раптово на всіх вулицях з'явилися сильні відділи військ і перегородили багнетами шляхи втечі. Одночасно майже, в ріжних кінцях міста почулися карабінові стріли, потім несамовитий лемент збожеволілих юрб, а ще потім у місті стала німа мовчанка, в якій було чутно одне тупотіння сотень тисяч людських ніг, які спішилися розійтися по своїх домівках.
Коли зайшло сонце, то на вулицях стало порожньо і Велике Місто замерло. Тільки де не де чулися якійсь глухі, придушені наче, людські голоси та поодинокі карабінові стріли.
— Відчиніть!
— Хто там?
— Комісія…
Двері враз відчинилися і в помешкання „годинникарських справ майстра“ вступило три мужських особи.
— Ваше імення і прозвіще? — звернувся один до переляканого господаря.
— Аврум Гольденберг…
— Перед вами представники Надзвичайної Комісії Рішучости: комісар районної підкомісії, секретарь підкомісії і доктор.
— Дуже приємно…
— Пусте… Скільки вам літ?
