реальній силі. Й поскільки такої реальної сили не було — ні в робітництві, що одкидало ідею державної незалежности, як контр-революційну, ні в селянстві, що її ще гаразд не усвідомило, ні в міщанстві, що йшло в фарватері ворожої російської державности — постільки потрібно було, щоб поодинока верства українського народу, що цю ідею перейняла, як єванґіліє, як символ віри, — українська інтеліґенція, — твердо станула на грунті української державности й не сходила з нього ні за які обставини.
Чи витримала цей іспит українська інтеліґенція?
Нині, підводячи підсумки трьохрічних зусиль, мусимо признати, що цей іспит українська інтеліґенція витримала.
Непохитна переконаність української інтеліґенції в національному пробудженні українського народу перетворила українську національну проблєму в аксіому, що не доводиться, створила таку психольогичну атмосферу навколо поняття пробужденої української нації, що, не дивлячись на всі окупації на Україні, український рух поширювався і поглиблювався, розходився по всій країні широкими концентрічними кругами, захоплюючи кожного тижня, кожного місяця, кожного року, все ширші і ширші верстви не тільки українського народу, а й всіх народів України.
Пригадаймо німецьку окупацію й ту національно-культурну і політично-державну роботу, що мусіли провадити на Україні гетьманські кола, навіть не співчуваючи ідеї української державности; пригадаймо московсько-большевицьку окупацію і ту роботу в сфері української національної культури, що повинні були переводити комуністи на Україні; пригадаймо московсько-реакційну окупацію й те положення певної стриманности, що примушені були заступити й Денікін і Врангель, виходячи з тої презумпції, що є такі сторони національно-українського життя, які порушувати невільно; пригадаймо, нарешті, польську окупацію й те визнання української національности, як і самої української державности, що виявляли Поляки під час свого перебування на Україні.
Але є й другий важливий момент. Я вже зазначав, як в процесі боротьби за українську державність ріжні кола українського народу ніби знаходили себе, усвідомлюючи ідею державної незалежности України і приймаючи їх за свою орґаничну ідею. Можна категорично сказати, що на протязі трьох років гасло української державности набрало нечуванної популярности в межах нашої країни і не тільки популярности, а й цілковитого визнання, цілковитої публічно-правної санкції.
Ми знаємо, як ставилося жидівське населення до проблєми незалежности України. Це було найбільш вороже відношення, найбільше неґування й поборювання визвольних змагань українського народу. Проходив час і це вороже відношення змінювалося на невтральне, а це останнє на прихильне, бо жидівське населення гаразд розуміло, що тільки в межах української державности воно забезпечить свої права. Жидівське населення зрозуміло, що вибухи національного шовінізму є наслідок тільки атавістичного чуття національної ненависти, вихованого російською державністю, і що найліпший спосіб боротьби з цим чуттям — це співділання з Державним Центром.
Такуж зміну настроїв виявило й польське населення на Україні. Вороже відношення до ідеї державної незалежности України, що воно виявляло за часи Центральної Ради і гетьманщини, змінилось на невтральне за часи Директорії й цілком прихильне за часи польської окупації на Україні. Це саме можна прикласти до відношення Німців, що спирають українські повстання на Херсонщині й ставляться цілком прихильно до влади У. Н. Р. Може більше того: жадають повернення її на Україну, як законної влади українського народу. Народи, що мешкають на Україні, в своїй більшости зрозуміли науку української революції — й нині ми стоїмо перед задачею остаточного їхнього примирення з Державним Центром, щоб їхні зусилля, їхні духовні й матеріяльні ресурси використовувались в інтересах спільної батьківщини, її зміцнення й оборони. І коли робити підсумки з пережитого на протязі трьох років боротьби за українську державність, — треба з найбільшим задоволенням констатувати те порозуміння що осягнено
