Т. 2.
Ч. 8.
Відень, 21. Травня 1921.
Віктор Піснячевський.
Російська еміґрантська преса уперто твердить про найближчу загибель большевизму. Колосальний проґрес економичної руїни, ненависть до большевиків в народі, деморалізація під впливом безробіття величезної російської армії, параліч грошевого обороту, безперестанні і повселюдні повстання примушують большевиків думати не про всесвітню революцію, а про те, як рятувати, на случай катастрофи, своїх поводирів. Навіть віддано наказ перевезти за кордон сім'ї большевицьких лідерів, т. з. „октябрістів“, забезпечивши їх фондами.
Російські еміґрантські кола остілько певні в большевицькій катастрофі, що і тепер вже горячково готовляться до того, щоб в післябольшевицький хаос внести порядок, приготовити апарат влади. Праця жива, об'єднуюча йде по двом головним напрямкам — культурному і політичному. Російська еміґрація, що нараховує за кордоном більше 2,000.000 інтеліґентного пролєтаріату, з'орґанізувала десятки видавництв, 116 періодичних видань. Політична праця ведеться на широку руку майже во всіх політичних центрах Европи по ріжним напрямкам.
Ріжні партійні орґанізації постійно воюють між собою. Але їх об'єднує одна і та ж мета — відбудова великої, єдиної, неділимої Росії в старих межах, з старим державним апаратом.
В цей час українська інтеліґенція переживає не тілько крізіс; більше того — вона попала в стадію повної прострації. Немає загальної мети. Немає коордінірующого завдання. Бракує почутя певности в собі, віри в реальність мети, в її близьку здійснимість.
Причин цеї прострації багато. Але є одна і найважнійша: ми забули, що основне ядро, культурний мозок нації — у нас дуже ще невелике. В часи революції, в часи успіху українського руху до нього пристало багато намулу, як і завсігди буває в весняну повідь. Ілюзія успіху утворила другу ілюзію — ґрандіозного зросту інтелігентних кадрів. В українські ряди йшли кар'єрісти, що сподівались в короткий час попасти, коли не в українські Бонапарти, то принаймні в українські фельдмаршали. Збігались спекулянти, що сподівались на велику і богату поживу. Йшли безробітні російські бюрократи — „малороси“, що вірою і правдою по петроґрадських канцеляріях дослужились до чина статського совітника і „Владимира на шию“. їм здавалось, що благодарна Україна не тілько „возмѣстит“ їм проторі і убитки, але і дасть змогу далі проводити сидіння на стільцях.
Приходили „братушки“, що з рук цісаря австрійського годувались манною небесною; а з розвалом Австрії залишились і без манни, і без перспектив на нюю. Появились нові письменники і журналісти, для котрих все рівно кого славословить було — цісаря чи гетьмана, Петлюру чи Леніна. З'явились зграї видавців…
З величезної гори покотився маленький сніжок. І став в долині сам цілою горою. Бо до нього, разом з чистим снігом, пристало чимало всякого бруду, сміття.
