Зараз сніг тане. Триматись ні коло чого. І в першу чергу відпадає бруд.
Поки було на чому спекулювати, тримались комерсанти, фінансісти, прожектьори. Поки було коло чого кар'єру робити, нишпорили в рядах української інтеліґенції якійсь підозрілі ґенерали, адмірали, полковники, і т. д. Поки було на чому „сидіти“, з нами йшли дружно високі урядовці кол. рос. служби. І навіть визнавали себе „самостійниками“. Зараз не стало коло чого триматись. І вони по приказці — „риба шукає де глибше, а чоловік — де ліпше“ — покидають український рух, продають його з публічного торгу, спекулюють останніми своїми звязками з ним. Йдуть туди, де зараз „пахнетъ жаренымъ“ — до Поляків, до большевиків, в Совітську Україну.
Недавно київський „Большевикъ“, пишучи про нове розпоряження Московського Патріярха Тіхона перекласти богослужебні книги на Україні на українську мову, назвав цей акт великоруського ієрарха „жовто-блакитним гачком“ для уловленія немудрої української пастви. Образ нехитрий, але досить влучний. Провокація була зовсігди одним із найдужчих агентів всякої політики. її і тепер вживають не тілько патріярх, але і Ленін з Раковським відносно непевних українських елєментів. Трохи не що дня здибаємо ми гарячі заклики то в „Нов. Мірє“, то в зкомунізованому „Впереді“, заклики до української інтеліґенції повертати на Україну. Ми думаємо, що і останній польський акт з нашими самостійниками був теж досить вдалою спробою розбиття наших і без того зруйнованих інтеліґентських кол. Ми маємо підстави думати, що і деякі тарнівські гуртки нашої інтеліґенції перебувають не в кращому стані, ніж віденські самостійники. Ми певні, що із боку большевиків, із боку Поляків та ин. наших „приятелів“ — це не останній акт, а один із перших. Успіх підбадьорує. Коп і Літвінов в Берліні тілько розпочали акцію. Поляки її продовжують. Віденська Вс. Нац. Рада стала жертвою такої ж польської провокації, як рік передтим від. Нац. Союз впав жертвою большевицької провокації.
І в наслідок цеї „чистої“ роботи „таютъ яко воскъ отъ лица огня“ і без того слабенькі ради української інтеліґенції. Залишається старе, та й то значно роспорошене і пошарпане ядро, що 20 літ несло на своїх плечах увесь український рух на Наддніпрянській Україні.
Та не „скорбь“ і „уныніе“ в нашому стані мусить викликати цей процес біольогічної очистки наших рядів. Те весняне, революційне „сміття“, „накіп“ виросло не орґанічно з народу, а нанесене зверха, весняною повіддю. I з нею мусить піти геть, загинути в безбрежному морю людському.
Мойсей водив по пустині 40 років своїх Жидів; не для ґімнастіки, не для моціону; а щоб вигинули в пісках пустині ті, хто перенявся рабським духом Еґипту, хто привик їсти „тлусті мяса“ єґипетські. Нову державу, нову націю ґеніяльний пророк збирався будувати з новими, вільними людьми.
У нас ці вільні люде ростуть з молодого покоління, що не знає ні „благопріобрѣтеннаго“ російського гемороя, ні цісарських „тлустих мяс“, ростуть в крові і муках народніх, з глибин народніх і там на Україні, і тут за кордоном.
Але зараз те старе і основне ядро української інтеліґенції, що зберегло ще віру в національний ідеал, мусить вилізти із партійних запічків, припинити дитячу гру в партійну конспірацію, в міністерські, портфелі та в дипльоматичні тайни і дружно приступити до тої праці, за котру так палко взялись Росіяне.
Скілька раз ми проворонювали свою долю. Дали змогу на Наддніпрянщині зорґанізуватись ранійш нас большевикам і дозволили їм сісти на нашу голову. Дали змогу попередити нас в справі орґанізації Полякам і втратили Галичину. А тепер даємо змогу російським колам заготовити боєві засоби для остаточної культурної і політичної окупації України.
Невже і на цей раз проворонимо?
