Сторінка:Воля. – 1921. – Т. 2, Рік 3. – Ч. 1-12.djvu/50

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ВОЛЯ
УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖНЕВИК

Т.2.

Ч. 2

Відень, 9. Квітня 1921.

О. Лотоцький.

Каміння заговорило.

Відбувся X-й зїзд Російської Комуністичної Партії, на якому дебатувалася національна справа. В дебатах сконстатовано інтересні факти, зроблено інтересні висновки, що по свойому значінню переходять за межі самого комуністичного вжитку і мають ширший характер.

Докладчик Сталін констатує, що „в Росії“ (так він називає усю терріторію б. Росії) залишилося ще багато старих пережитків в національній справі. „Становище великоруської національности, що була національністю пануючою, залишило сліди свого впливу навіть на комуністах московських“, які часом „ухиляються в бік великодержавного шовінізму“. Комуністичний централізм прийняв старорежімні форми, і все, що пасує до осередку, цілком механично прикладається усюди; досить сказати, що ціркуляри наркомпрода про реквізіцію свиней посилаються для виконання у Кіргізію, де мусульманська людність ніколи свиней не мала. Комуністична партія пересякнута старим російським чиновником; місцеві елєменти одсунуто в бік, партійні справи попали до рук комуніста-попа, російського поліціянта та кулака (глитая). „Это русское великодержавное кулачье, — каже содокладчик Сафаров, — оказавшееся волею судеб „носителем“ пролетарской диктатуры на окраинах, отбросило туземныя массы в лагерь контр-революціи“. Затонський свідчить, що „червоний патріотизм“ комуністів вироджується в „русотяпство“, воскрешає тенденції до „єдиної неділимої“. В цьому й полягає причина радянської безуспішности „в ліквідації національної справи“. На Україні революція „розбудила широкий національний рух, а ми не зуміли направити його в нашому напрямі, ми прогавили його і він цілком пішов шляхом, по якому повели його місцева дрібно-буржуазна інтеліґенція та кулаки“. Отже діло треба поправляти: „не слід додержувати тієї примітивної московської лінії, якої додержує значна частина наших товаришів — на шкоду для радянської влади і на шкоду для радянської федерації“. Микоян висловлює побоювання, що коли зневажити місцеві національні обставини, то „пролєтарський елємент роспорошиться, і ми згубимо ту основу, на який держимося… До села ж нам слід поставитись ще більш обережно“.

Врешті, підводячи підсумок дебатам, Сталін що — до України визнає, що „українська національність істнує, і розвиток її культури повинен стати обовязком комуністів. Не можна йти проти історії. Ясно, що коли в містах України до свого часу переважали московські елєменти, то з часом ці міста безперечно будуть українізовані“.

Большевики, коли вже над ними ладаном запахло, говорять врешті ті речі, з яких власне повинні були б почати, коли б, по власному признанню, „не ухилялися в бік великодержавного шовінізму. Розуміється, це все самі лиш слова. А діла — то всі ті факти большевицької боротьби з проявами українського національного життя, про невеличку частину яких подаються звістки у нашій часописі. Так, це лиш слова, і не такі то вже мудрі, щоб до них слід було аж по двох роках та