й то лише з біди приходити. Конкретного змісту і ці слова ще не мають; це лишень загальні побажання, що Бог зна як ще й коли перетворяться в діло. Але виразно чути, що це вже говориться не для годиться, а в почутті тяжкої роспуки, перед фактами життя, бо мов инакше „не зуміємо направити той рух в нашому напрямі“. Ці слова виявляють вже початок розуміння справи, — того розуміння, якого досі не було у большевиків та й поки-що немає по инших закутках московського політічного світа.
Так, немає. Та чи й буде? Безперечно, буде, але ніяк не з доброї волі, а з примусу життьових фактів, так як і большевики отце дорозуміваються до політичної азбуки зовсім не по добрій волі.
Треба признати, що московська вдача на прочуд тверда і послідовна що до своїх кріпацьких націоналістичних тенденцій. Москва сльозам, тим більше словам, не вірить. Її не зрушиш нічим, крім самого факту, що доведе твою силу, твою перемогу. Од Романова до Лєніна панує одна лінія чи чорного, чи червоного, але однаково зоольоґічноґо великоруського націоналізму. Доля дала мені можливість в протязі більш 20 літ досліжувати великоруську національну ідею в самому осередку роботи московської державної машини. І скажу з глибоким переконанням, що в тій роботі для нашої справи не бачилось і найменчого місця. Російська бюрократія від початку до кінця совістно творила волю свого господаря, безоглядно вклоняючись молохові само — і єдинодержавности. Навіть і революція не прояснила її національного світогляду. Та і в комунізмі, як отце признають самі комуністи, запанував той самий російський урядовець з його націоналістичним „не пущай“, як запанував він за гетьманщини у нас на Україні у многолікому образі ріжних „фаховців“. А треба памятати, що майже без винятків усе освічене громадянство російське поповнювало собою власне лави бюрократії, сюди воно несло свою духову силу, тут прикладало до життя свої ідеали, в першу чергу державно-національні.
Інтеліґенція російська? Цвіт її ґруповався біля столичних літературних органів — газетних і журнальних. Наш письменник Трохим Зіньківський докладно росповів про свої митарства по російських журналах, де він безпослідно шукав відгомону на свою національну думку. А з петербурґських щоденників до першої революції, коли не лічити „СПБургских Вѣдомостей“, видаваних чудним оріґіналом кн. Е. Е. Ухтомським, я знайшов притулок для українських статтів лише в „Новостях“, що видавалися Евреєм О. О. Нотовичем. З часів Державної Думи до української справи виявляли спочуття ріжні російські партії та ріжні партійні органи преси; під певним тиском ставили вони ті чи инші українські проблєми, але тільки до певної міри, в загальних рисах, не доводячи їх до конкретних форм, до льоґічного краю. Скільки безплодних конференцій одбули ми, петербургські Украінці, з російськими парламентаріями, літераторами, ученими — навіть вже на передодні останньої революції. Памятаю добре, що іще в середині лютого 1917. року, за тиждень до революції, одна така конференція (в склад її входив справжній цвіт російської інтеліґенції, в тім числі академики О. О. Шахматов, С. Ф. Ольденбург, В. І. Вернадський, ґолова кадетського комітету О. О. Корнілов) скінчилася на тому, що Українцям небезпечно автономію давати, бо автономна Україна одріже Московщину од теплого моря. Справу одкладено було до нової конференції через тиждень, але кулемети на петербурґських вулицях вже не дали нам зібратися. Та за два місяці потому покликали нас на конференцію кадети-перед своїм партійним з'їздом і нам пропонували вже навіть федерацію, але з умовою, щоб сфедерувалася кожна ґубернія зокрема…
Справа, як відомо, скінчилася на куцій автономій України з Ґенеральним Секретаріятом. Прилетіли на автомобілях до Київа міністри революційного уряду з Керенським на чолі, побожились, поклялись, підписали нову переяславську умову і… Я був у складі того першого автономного уряду українського і по совісті можу сказати, що за все життя моє я не бачив такого ошуканства, яке виявив цей всеросійський революційний уряд. Небіжчик Олексій Михайлович з його продувними дяками XVII. віку був зразком недосяжно-благородного джентельменства в порівнанню із своїм революційннм нащадком XX. віку. Хто хотів і міг бачити, той тоді вже бачив, чи можна нам пиво варити з Москвою.
