Сторінка:Воля. – 1921. – Т. 2, Рік 3. – Ч. 1-12.djvu/52

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Події швидко летіли. На троні московському сів архисоціялістичний Ленін. Оголошено „самоопредѣленіе вплоть до отдѣленія“. А на ділі — окупація України, нищення українськоі державности, української культури, нищення самої української людности, навіть загроза винищити 75% українського народу, аби решта — 25% — слухалася московського бука. А найкультурнійша російська партія — кадети — заявляють з того приводу, що большевики творять здорове національне діло. А ґенерали Денікін і Вранґель, використавши чужу допомогу для боротьби з большевизмом, не до рідної Москви квапляться, що стала цітаделею большевизму, а на свою „исконную вотчину“ Україну прагнуть; навіть ще не опанували її, а вже загрожують чоботом її національній культурі, нищать її національну школу, палять її національну книжку, посягають на саме її імя, перехрещуючи її в „Малороссію“!

А як же при тім повелася протибольшевицька інтеліґенція російська, що сама зазнала большевицького лиха і на еміґрації мусіла б скористати із сумного досвіду? Вона у свій час рукоплескала, своїм „національним героям“, проливає над ними крокодилові сльози й тепер, коли вони своїми вчинками на увесь світ осоромили російське імя. Ті ж ґрупи російські, що дозволяють собі осужувати бравих ґенералів і на тому завзято ворогують з першими ґрупами, сходяться про те з ними в одному, що їх об'єднує, — в своїй спільній ворожнечі до всього українського. Усе російське громадянство єдиними устами — од Бурцевого „Общаго Дѣла“ і до ес-ерівської „Воли Россіи“ — аж захлипається від безсилої злости на адресу „измѣнников общему русскому дѣлу“; загляньте туди і знайдете там усі українські перли із словника „Кіевлянина“ та „Новаго Времени“.

Багато ще можна пригадати, але я згадую лиш загальнійші, усім відомі факти. Вони свідчать, що так було, так і буде. Великоросійський зоольоґичний націоналізм не вчора почався, не завтра й скінчиться. До того ж він опертий на кріпацькому праві імперіялістичної ідеї та імперіялістичного чуття великоруської натури, а такі традіції зникають не скоро і не легко. Буржуазна російська інтеліґенція не тільки не визволилася од цих зоольоґичних традіцій, але, будучи одірвана од ґрунту російської дійсности, ще більше в них закріпляється. Большевики мають практичний життьовий досвід, вже скоро три роки безуспішно провадячи „здоровое національное дѣло“ на терріторіях бувших російських альоженів, головним чином на терріторії України. І вони вже приходять до здорової гадки, що „не слід додержувати тієї примітивної московської лінії, якої додержує значна частина наших товаришів“.

Це поки-що сама лиш гадка, сама теорія, яку не можуть вони перевести тепер в діло, коли б навіть і щиро того хотіли, бо над ними висне вся многолітня традіція великоруського зоольоґичного „русотяпства“. Наївний буде той, хто почне практично орієнтуватися на цю нову ідейну течію большевизму. Він дістане ту відповідь і прийде до тих висновків, як і безперечно чесний з собою В. Винниченко, що вложив персти свої в рани російського большевизму і вийняв їх звідти, очевидно, не з почуттям задоволення. Треба бути В. Винниченком, щоб так правдиво і отверто росповісти про ту федеративну „кузькину мать“, яку прописали йому комуністи і на яку він, розуміється, не міг пристати. Не один десяток літ пройде, поки московська національна псіхольоґія позбудеться кріпацького, націоналістичного намулу, поки вона здобудеться на повагу до чужого національного і державного права, взагалі до чужого життя. І треба думати, що ті наші здорові національні сили, які навертають большевиків на розум, з'уміють привести до певного розуму і їх нащадків якого б то не було кольору.

Отже нові настрої в національній справі, що виявилися на X. з'їзді Р. К. П., заслуговують на увагу. Хоч би як були вони тепер далекі від здійснення, хоч би як тому перечила практика большевицького поводження на Україні, все ж таки вони свідчать про певний вже надлом у великоруській національній псіхольоґії. Большевицьке каміння заговорило вже про те, що „не можна йти проти історії“, що ніякими терористичними заходами, ніякими соціяльними спокусами не убєш та не витравиш національної души народа, що фактор національний — це непереможна сила самого життя, з якою не можна не рахуватися. Все, що говорили або писали большевики ранійше, то була сама риторична проклямація.