— Росіянин! — твердо вирішив я.
Після ревізії на бельґійсько-французськім кордоні цей тіп у наше купе вже не прийшов.
Париж… На дворі теплінь, не дивлячись на початок лютого, коли у нас на Україні морози. На вулицях багато освітлення, якого нема нігде в Центральній Европі. Рух на вулицях теж великий, переважно автомобільний. Знайомлюсь з українською колонією і констатую, що тут більш партій і напрямків, ніж Українців. Посольство наше стоїть цілком особливо, і не знайшов ні одного Українця, який би заявив себе прихильником цеї державної інстітуції, а навпаки — майже кожен з Українців спричинився до того, щоб діскредитувати цю установу, цеб то — діскредитувати її персональний склад, з ґрафом Тишкевичем на чолі. Бідні Французи аж за голову беруться, коли заговориш з ними про українські справи.
— На милість Бога, — кричать вони: — з'ясуйте нам — де саме ті справжні Українці? Чи то п. Бич, чи то п. Галіп зі своїм коміте д'аксіон, чи то Галицька делєґація, чи то Маркотун, чи то кооператори, чи то ґраф Тишневич, чи то скоропадківці? Я пробував з'ясувати, але на мої заяви Французи тикали мені в вічі який небудь документ, який свідчив, що я помиляюсь.
В решті решт я обмежувався заявою, що зараз Українці переживають такий час, який не сприяє об'єднанню, а навпаки, і що, як тільки політичне становище (а про себе думав: і платіжна здатність державної скарбниці) покращає; то ця роз'єднанність зникне. Не розуміють Французи і нашої поведінки з приводу заснування двох рад — Тарнівської і Віденської.
— Як це так: „не било ні гроша і вдруг — алтин“?
Загальне ж відношення Французів до українського питання зараз, як кажуть всі, хто має ті чи инші зносини з урядовими, парляментськими та громадськими колами, зовсім не таке, яке було ще недавно: зараз Українська Самостійність уже не дратує Французів, і багато є вже таких політичних діячів, котрі вважають дуже доцільним підтримувати самостійницький рух. Але правдивого уявлення нашого становища ніхто мабуть з Французів не знає. Бо знати це, сидячи у Франції, надзвичайно трудно. І чого тільки не зроблено, щоб це питання затуманити. Один Маркотун написав стільки, що, як би я інформувався про наше становище з цих писань, то оббігав би десятою дорогою всякого Українця, який має хоч яке небуь відношенн до ідеї Самостійної України.
Як повірити Маркотунові, то уряд У. Н. Р., з Головним Отаманом на чолі, є не що инше, як банда грабіжників, ідіотів до того, які тільки те й роблять, що витрачають в недопустимих соромних орґіях ті кошти, які вони награбили з населення, і ті, які одержують від польського уряду, і т. и. і т. и. Коли, між иншим, я звернув увагу п. Бурцева, редактора „Общаго дєла“, на якість того матеріялу, який дає газеті п. Маркотун, то, не маючи змоги хоч що небудь сказати проти моєї характеристики цього матеріялу, п. Бурцев сказав тільки:
— Може п. Маркотун і помиляється, але ж сама ідея, ідея федеративної Росії — „Это чрезвичайно красіво“…
Взагалі, парижські російські кола вже тільки мріють про Україну, як про федеративну частину Великої Росії. Кажуть, що за інсценіровку федеративної української течії, російські кола добре платять п. Маркотуну. Покинув я Париж з тяжким почуттям… Є у нас інтеліґентні сили і навіть сили добрі, щирі Українці, але ж розпорошенні ці сили скрізь по Европі, б'ються вони за шматок хліба, гризуться один з другим, руйнують ту справу, якій вони, при инших обставинах, служили б з великими позитивними наслідками.
І як ще довго протягнеться сучасне наше становище, то трудно сказати, чи устоять ці сили і не перейдуть до п. Маркотуна, коли там нагодують і пригріють.
Людина — тільки людина!
