І так „страха ради Іудейського“, могили страдників і борців стоять занедбані й забуті, нагадуючи собою „свалочное мѣсто“...
Що-ж на це наші плаксуни-патріоти?! Невже вони не можуть згадати за тих, що душу й тіло поклали за друзі свої, бажаючи добра Україні?! Невже вони ще й досі відбувають свою „службу“ тим, що скиглять про „безталання неньки" та оплакують „національні плями?"...
Необхідно комусь подумати над тим, щоби закласти якесь товариство, чи комітет охорони могил полеглих за волю України. Не можна чекати, заким хтось із чужинців не зацікавиться нами і не візьме ініціятиви до своїх рук, як то було з могилою князя Ігоря, коло Овруча, і з козацькими могилами під Берестечком.
В тім випадку, як би так хтось чужий взявся би за впорядкування занедбаних нами могил дорогих наших борців, наші "патріоти" напевне наробили б чимало галасу й крику про „зневагу їхньої святині“ і спромоглися-б навіть на друковані протести, але чому-ж тоді не подбати самім за себе?
Кажучи про занедбані братні могили наших козаків на Старокостянтинівському православному цвинтарі, варто згадати про ті поодинокі могили українських січових стрільців, які роскидано скрізь і всюди в окрузі Старакостянтинова. Де-які могили ледве помітні, тільки завдяки поставленим невеличкім хрестикам, їх ще не встигли заорати й зрівняти з землею...
Якось між Старокостянтинівським жіноцтвом була виникла думка закласти „Т-во охорони могил борців за Свободу", але ця думка відразу стрінулася з побоюванням місцевих „обывателей", які вважають за краще задовольнятися „гопачними містеріями" своїх завзятих аматорів, ніж що небудь робити.
Отже надіятися на Старокостянтинівців не приходиться вже через те тільки, що важко їм порушитися з місця й взятися за якеб-то не було діло для загального добра. Бідні, вони забули за те, що для загальної справи — „всякое даяніе благо", як би воно тільки від щирого серця!..
В той час, як я оглядав Старокостянтинівські цвинтарі та цікавився стрілецькими могилами, події розвивалися далі. 24-го червня большевики перейшли Случь коло Любаря й направилися в напрямі Шепетівки, маючи намір обійти Старокостянтинів з тилу. В районі Проскурова те-ж діялось щось незрозуміле. Від уряду не було ніяких чуток — де він і що робить?..
Вечером 26-го червня Старокостянтинів з переляканими очами висунувся за рогатки дивитися, як „евакуються"...
Сонце вже заходило, як вирушили й ми. Все не пот’ягом, а „форшпаном“. З осатанілими лицями бігали козаки по селах і виганяли селян з підводами. Ті, боязко озираючись на всі боки, поспішаючись, запрягали в поломані вози свої сухоребрі коненята і їхали туди, куди їм наказували... їхали й самі не знали — куди, чого і за чим?..
Пригадую, на третій верстві від Старокостянтинова, серед порохнечі на битій дорозі лежав скрівавлений труп молодого селянина. Сорочка була висмикана із штанів і піднята аж до грудей, а під грудьми чорніло три баґнетних рани.
Стовпились наші козаки. Гудуть між собою, розмовляють:
— І хто-ж це його так?... — питаються друг друга.
— Союзники ваші... — кидає з притиском якийсь старий селянин, що їде „форшпаном“.
Ніхто ні слова. Мовчки проходять коло трупа і йдуть далі, а в кождого на серці біль і в кождого своя дума — „Що-ж далі?“...
Відпочити зупинилися аж у Купелі, що недалеко Чорного Острова. Нас тут ніхто не сподівався, а тому й здивовання було чимале:
— А ми думали, що Українці ніколи не підуть з Ляхами!... — казали селяне.
