На другий день були написані й розліплені „відозви до населення“, які починалися трафаретним „Брати селяне!“ і кінчалися „Хай живе!“...
Читали й стискали плечами:
— Кому-ж вірити?... То-ж вчора останню пашню забрали, а сьогодня землю й волю обіщають!...
Доспівали черешні. Козаки, покидавши рушниці й забувшись навіть за „форшпана“, об'їдалися до схочу і на роскази старшин тільки голосно гикали.
На третій день почалося те, що було завжди. Козаки ходили по жидівських хатах і стягали „дань“, хто скільки де міг стягти. Місцевий піп, бувший член „Союза Русскаго Народа“, вихованець Житомирської „пастирської школи“, сам погромщик, занепокоєно говорив до мене:
— Слухайте, пане добродію! Невже ви думаєте, що з таким військом можна буде щось зробити?..
Що я міг йому на це відповісти. Як людина, якій було доручено піклуватися справою національного освідомлення військової маси, я терпів за всіх. Завдання Ґенерального Штабу, що до цього, були досить широкі, але засобів ніяких — ні моральних, ні матеріяльних.
Починаючи від командуючого N-ською бриґадою ґенерала Білинського і до останнього козака, все це було своєкористне, страхопудливе, що на все мало свої певні матеріялистичні погляди й розрахунки... Як виняток, був один лише полковник Мазюкевич, людина вже літня, старий Українець і демократ, яким я знав його ще в старій московській армії, де він завжди отверто заявляв себе і зовсім не ховався зі своїми переконаннями. Енерґією цеї людини трималася й істнувала N-ська бриґада, до якої так дивно і так випадково попав і я, дякуючи тільки моїй зустрічі з гуртком старих знайомих і товаришів. Цей гурток товаришів був цілком безсилий, щось подіяти з тією роспустою, що розвивалася в рядах бриґади, як був безсилий і я.
"Як по писаному"... — сказали мої товариші тоді, як ґенерал Білинський, почувши, що большевики вже заняли Чорний Острів і йдуть на Купель, негайно "тяжко захорів", забрав зі скарбниці половину грошей, передав командування полковникові Мазюкевичові, а сам сів у автомобиль і, захопивши з собою своїх „адютантів“, поспішився виїхати в „командіровку“ до Варшави.
Було це на пятий день нашого пробування в Купелі, в той саме день, як большевики зробили „кріваву баню“ в Проскурові й розбили дві запасових бриґади в Чорному Острові. Отже, черга була за нами, а наказів вирушати не було ніяких.
Рушили самі... Навколо все, як у жлукті, кипіло... Згадувалися недавні дні Київської катастрофи... І, от, одної ясно-зоряної ночі ми прибилися до неминучого Збруча...
У Волочиську було повнісенько війська й обозів, але ладу не було ніякого. Все дивилося за Збруч і рвалося туди, наче там був захист від того, що сунулося зі сходу.
— Як пан гадає, чи большевики підуть і за Збруч? — питалися волочиські мешканці, дивлячись на панічну втечу польських „czerengówcew“.
Ніхто нічого не відповідав їм, бо ніхто нічого не знав і ні про що не думав.
Наші Старокостянтинівські селяне відмовилися далі їхати.
— Чого ви, дурні, боїтеся?... То-ж свої люде!... — умовляли їх наші козаки.
— Что там дурака валять!... Гоните их в затылок!... — кричали "коменданти".
— Хоч убийте, а за границю не поїдемо! — казали селяне, роспачливо розводячи руками. — То-ж від самого Старокостянтинова веземо і веземо...
А за Збручем чорна хмара синє небо криє. Ніколи балакати. Заклацали карабіни, заторохтіли кулемети і гайда... Не йшли, а бігли... Тарнопіль, Теребовля, Бучач, Галич, Львів і Станіславів затремтіли в незрозумілій трівозі. Скрізь
