Ч. 1/2.
Відень, 3. липня 1921.
К. Білокриниченко.
„Не лийте нове вино в старі міхи!“ Як це гарно і ясно сказано в Єванґелії! — Але вже минуло мало не дві тисячі років від того часу, як ті великі слова було внесено в світ, а людськість ще й досі їх як слід не втямила: де би не з'явилось нове вино — в політиці, літературі, мистецтві, житті соціяльному і економичному, перш за все стараються з усієї сили втиснути його в старі міхи, пристосувати нове до старих форм так, щоби, як відома попівна, і „невинність зберегти й капітал здобути“; тиснуть доти, доки нове вино не розірве старих міхів і не розіллється, зіпсувавши й міхи й саме себе, — і в нові міхи доводиться потім збирати його вже забрудненим і значно зменшеним у кількости.
І вина в цьому полягає в тій вдачі людській, яку можна назвати „косністю“. „Хто його знає, що воно за таке це нове? Жили без нього наші діди й прадіди, може й ми проживемо. А коли вже воно й влізло в життя, то треба зробити його, як найменш шкідливим за для того, з чим ми вже зжилися, до чого звикли!“
Всю людськість заїдає ця косність, але, здається, иншого народа, в якого вона була б розвинена в такому величезному розмірі, як це має місце в Українців, немає. Коли пролунали на цілий світ натхненні слова великого Тараса, з яких кожне було протестом проти істнуючого ладу, кожне стреміло до визволення рідного краю і народу з московсько-польських лабетів, чи ж піднявся на Україні хоч який небудь рух? Ні! Шевченка читали з захопленням, а ще більш співали, переклавши на музику його вірші, багато з яких ще й тепер де-які вважають за „народні пісні“; взагалі пристосували до життя, до старих міхів. І треба було півсторічна праці Шевченкових наступників, треба було всесвітньої війни, двох російських революцій і чотирьохрічного большевицького панування, які розірвали старі міхи, за для того, щоби народ український схаменувся, поняв слова великого поета, почав, пройматись ними і переводити їх у життя, почав вливати „нове вино в нові міхи“, але вино вже забруднене зрадами, взаємною ненавистю, воно зменшене в кількости через втрату тих тисяч патріотів українських, що полягли в бійках з большевиками, Денікінцями, Поляками, або загинули в усяких че-ка.
Коли піднялась остання російська революція, до якої в значній мірі спричинились соціялістичні партії, і коли в звязку з нею повстала українська держава, чи поміркували наші соціялисти про те, що в старі соціялістичні руйнацькі міхи не можна вливати нове вино новонародженої державности? Ні; вони вперто старались погодити соціялизм з державністю того народа, в якого ніколи й натяку на соціялізм не було, для якого соціялізм міг бути лишень засобом за для добуття державности, але в жадному разі не метою цієї державности; і погоджували доти, поки цілий будинок державности не полетів шкереберть.
І от тепер представники монархичних течій серед українського громадянства, себ-то люде, які зрозуміли, яким може й повинний бути будинок української державности, починають знова збірати розлите нове вино і вливати
