Инші инше говорили:
„Того року, як мав народитися Петлюра, на небі на самісеньке Різдво з'явився золотий напис: „Не всі то й прості, що мужиками родяться!…“ Потім якась перехожа ворожка казала його матері, що той напис призначено для її маленького Симона і радила його купати в любисткові… Але мати Петлюри не послухалася тієї ворожки і купала його в шальвії, щоб щасливий був… Зараз Петлюра хоче робити одно, а робить друге, бо зовсім не в тому зіллі купався, в якому слід було його купати. Ото-ж так і діла його до одного не складаються…“
Однаково вірили йому і „хоч він із Ляхами“, а бралися за свою заїржавлену зброю, щоб допомогти в його боротьбі з Москалями…
Боротьба кипіла. Житомир, Коростень, Бердичів, Жмеринка, Винниця, Козятин і Хвастів опинилися в руках польського війська, на тилах якого йшли для „хвасона“ петлюрівські запасові бригади. Селяне мовчки дивилися на це все, а інтеліґенція нетерпляче чекала визволення Київа. Нарешті Київ узято. Сталося це скорше, ніж сподівалися самі кияне. Синіми лавами, як повінь, сунулися чужі війська на той бік Дніпра. Ранійш ніж до Київа встиг приїхати Головний Отаман, прибув Юзеф Пилсудський і оголосив свою відозву до населення, в якій говорилося про визнання урядом Річі Посполитої Польської право Самостійности Української Народньої Республіки, на чолі якої стоїть Симон Петлюра, і що уряд Польщі бажає по дружньому допомогти нашому визволенню.
Тим часом аґітація комуністична не зменшувалася. Звідусіль стали пливти чутки, що начеб-то польське військо роспочало грабунки на селах, а Петлюру заарештовано у Винниці і вивезено до Варшави.
Відсутність самих необхідних інформацій, брак аґітаційної літератури, окремі випадки реквизіцій спричинилися до того, що селянство занепокоїлося…
І в той час до Київа прибув Симон Петлюра. Юрби селян поспішалися до Київа, щоб побачити — „який-то він?…“
Але на базарах швендяли сумнівні типи, затримували селян і говорили їм:
— Это не Петлюра, а подставное лицо. Нужно-же Полякам как нибудь успокоить массы!…“
Загули в Софії дзвони. Залунало голодне „Слава!“ Знеможені очі сотень тисяч дивилися в нервово-неспокійне голене лице Петлюри, як він входив у святу Софію. Стрінуло його звичайне духовенство, бо архиреї до Москви прихилилися. Зріклися української православної церкви, а самім парахвіянам анатему виголосили. — Комуністи знайшли собі допопогу збоку чорносотенного московського духовенства.
Київ був голодний, але за те заквітчаний. Весь у квітах, марив він близьким спокоєм, мирним життям і працею, а навколо нього снувалися нитки зради та провокації.
Свято минулося. Настали будні дні праці, а працювати не було кому. Петлюра через два-три дні вибрався назад до Винниці, а Київ лишився самотою.
Навколо все гуло й гомоніло. Вороги одверто кричали, а вкраїнський Київ мовчав і прислухався, як за Дніпром гуркочуть гармати. Слухав і нервувався, бо знав, як вже не раз і не два його надії зраджували йому…
„За народ з народом!“ — могли й таке говорити під час святочних привітів за веселими столами в клюбі „Родина“. Але, коли стали пробувати єднатися з народом, то виявилося, що нарід зовсім нічого не знав і не хотів знати…
„Наша хата скраю…“ — казали навіть там, де істнувала орґанізована повстанча сила. Стали скликати повстанців, аби перекинути їх на лівий бік Дніпра, але вони вже не сходилися.
Мобілізацію ніхто не оголошував. На заклики українських комендантів міських залог, вступати до українського війська добровільно, теж ніхто не йшов, бо кождий знав те, що як-би комуністи перемогли, то прийшлося-б гірко каятися…
