До того-ж комуністичні аґітатори одверто вже виступали проти уряду Петлюри і погроджували самою жорстокою росправою з тими всими, що повставали проти них. І сталося так, що несподівано все захвилювалося й спочатку потяглися обози, потім гармати, а там і військо. Над Київом знялися чорні хмари. Горіли склади з усяким добром, які підпалювалися невідомими злочинцями… Евакуація провадилася ретельно. Військо відступало в порядку.
Населення само не знало, що робити. Сумними очами провожали селяне довгі валки червоних ваґонів, які сунулися на захід, звідки не так давно так саме сунулися сюди.
Сумнівні постаті людей стрівалися на кождому кроці. Кидаючи з під лоба хмурні погляди, вони злобно шептіли:
— Не пускайте їх с… с…, бо вони ваше добро вивозять!…
— Ой, Боже наш!… І хто вже тільки не вивозив його від нас?… — зойком лунала в повітрі селянська скарга.
Я знайшов собі місце серед військових, переважно людей, які на протязі всієї революції непохитно стоять на стороні борців за Самостійну Україну. Було колись, що змагались вони під Крутами, за Сарнами, коло Одеси і разів три здобували Київ, аж поки нарешті, після Любарської розрухи, не опинилися — хто в Домбю, хто в Ланцуті, а хто аж у Вадовицях…
На їх лицях можна було прочитати суворість прожитого ними життя. На долонях грубі мозолі від чорної физичної праці. Тоді, як вони гинули від голоду, емісари Денікіна запрошували їх записуватися в ряди „Грабармії“. Давалися всякі полекшення і всміхався широкий простір за страшними таборовими дротами. Ніхто не згодився. Всі ці пропозиції були відкинуті з самим священним гнівом і обуренням. Всі мали свою віру в серці. З нею ще раз прийшли до Киіва, і зараз мені прийшлося бути свідком найбільшого нещастя… Свідком загибелі віри…
Десь на „площадці“, на якій було погружено якійсь автомобилі і вози, гурток козаків пив нахильці з відерка гострий денатурат і співав:
„Ой, біда! Біда тій чайці небозі,
Що вивела діток при битій дорозі!…“
І скільки вже раз приходилося мені чути цю саму пісню і в такійже обстанові!…
Дорогою на Житомир, Коростень, Сарни і в обійми зрадливого Німця. — Так було на початку 1918. р., Винниця, Проскурів, Кам'янець, Старокостянтинів і Любар. По всій Україні одна пісня, один запал, одна боротьба, одне захоплення й одна пісня… Без кінця й краю тужлива наша пісня…
Минули Святошин. Зупинилися чогось. Іронично всміхаються соняшні проміння червневого ранку. Тихо шепочуться високі сосни. Гомонять люде: цівільні і військові. Шукають хліба. — Немає.
Дорога вільна. Рушаємо далі. Над вечір ледве-що дотяглися до ст. Бучі. Знов зупинилися. Перед нами зловіщо червоніється небо. Йде поголоска про близьке селянське повстання. Ночуємо. Нікому з нас не спиться. До самого ранку гук важких гармат. В ранці стало відомо, що то так змагалися наші союзники з нашими-ж таки селянами…
— Ну, а ми-ж хто? — промовив сам до себе якийсь молоденький хорунжий, як видно було з мови, Наддніпрянець.
— Барабаші ми, он що! — сердито буркнув сивий полковник, бувший штабс-капітан московської служби.
Як під неділешній обід вирушаємо далі. Переїздимо через міст на Ірпені. Коло мосту, в свіже викопаних ямках, величезні кучі вистріляних карабінових набоїв. Під насипом лежать трупи. Про те, хто вони, свідчать їх лиця і одежа. Широкоскулі Киргизи, засмаглі Татари, рижобороді Москалі. Одягнуті в ріжно-
