з їх капіталами, а й всю майже кількість потрібних до всіх галузей державного життя і промисловости фаховців і урядовців, а самі будемо зведені на степень молодших служачих та робітників, як що не на стан „індіженів“ в екзотичних кольоніях европейських держав, с. т. на стан, близький до „робочої худоби“.
І ось, щоб хоч в деякій мірі запобігти цієй біді (я инакше не можу назвати такого становища), ми мусимо напружити всі сили, аби добитись для нашої молоді можливости вчитись за кордоном.
На еміґрації перебуває значна кількість учителів та учених Українців; на них лежить в першу чергу моральний громадянський обов'язок в цьому відношенню.
Правда, деяка кількість молоді одержала можливість вчитись (головне студенти) по закордонних вищих школах, але це лише незначний відсоток всієї молоді, яка перебуває на еміґрації, якої значна кількість сидить по таборах, і прагнення до науки якої є остільки сильним, що навіть голодна, обірвана та за дротами і гратами вона об'єднюється в культурно-просвітні гуртки, товариства, орґанізує ріжні курси, навіть універсітети, і т. ин.
Але з одного боку наука в закордонних інстітуціях та особливо по проґрамам останніх ще не дає всього, що потрібно „Українцеві“, то все таки послабляє національне почуття, відрива від нації; з другого боку всі повставші культурно-просвітні орґанізації не можуть дати систематичного та повного навчання.
Треба чогось ширшого, більшого.
Щоб осягнути якогось позитивного результату нам здається необхідним і можливим негайне об'єднання всіх наукових та учительських українських сил, які перебувають на еміґрації, в Союз українських професорів та учителів, який би перебрав до своїх рук справу орґанізації освіти нашої молоді закордоном.
Цей Союз мав би звернутись до всіх наукових, культурно-просвітних, благодійних, почасти й політичних закордонних орґанізацій, товариств і. и. до Ліґи Націй, до професорів і учителів всього світу з особливою „нотою“, аби притягти увагу цих кол на жахливий стан, в якому опинилась українська молодь.
Союз мав би об'єднатись з орґанізаціями батьків учнів, та ввійти в контакт з орґанізаціями самої молоді.
Гадаю, що як світ ще не збожеволів, то такий заклик не лишиться без відгуку і реальних наслідків.
Що до самого навчання, то його можно б провадити при закордонних вищих та середніх школах, виговоривши для українських професорів право і можливість вести виклади на українській мові, як що не по всім предметам, то хоч би по словесности, історії та ґеоґрафії України. Для полекшання справи треба б було скупчити учителів та учнів по можливости в невеликій кількости міст, де маються вищі та середні школи, аби не роспорошувати цих сил, та аби використати по можливости ті міста, де мається можливість закласти інтернати для студентів та учнів, що полекшало б справу харчування і взагалі утримування молоді і учителів. Гадаю, що держави, які підтримують і харчують і зараз значну кількість наших біженців, не відмовлять нам в цьому.
Все залежить від нашої власної енерґії і праці, для чого треба в першу чергу використати наближаючийся час літніх ваканцій, аби до початку зімового семестру встигнути дещо зробити.
А. М.
Мені довелось бути в безпосередніх і дуже близьких зносинах з професором М. І. Туган-Барановським в останній період його життя; до цього часу я зустрічався з ним, як його слухач по Петербурзькому Універсітету. Спомини
