Але соціялістичний устрій вже сам по собі не задовольняв Михайла Івановича. Його яскрава індівідуальність, його бунтуючий, вічно-шукаючий дух не могли укластися в рамки цього майбутнього устрію, в рямки праці, регламентованої державою. Михайло Іванович шукав в майбутньому соціялістичному устрою простора для свобідної діяльности індівідуальної волі і розуму. В цих шуканнях між капіталізмом і соціялізмом він прийшов до кооперації.
В кооперації Михайло Іванович побачив ідеальну форму праці, яка не допускає експлоатації чоловіка чоловіком; але в той же час вільна від примусового начала, що складає характерну особливість соціялізму.
В кооперативну працю міг увійти кожний, хто не хотів би свої сили, своє „я“ піддати нівеліру примусової соціялістичної влади. Тому Михайло Іванович вірив, що кооперація не тільки не перестане істнувати, коли встановиться соціялістичний устрій; але, навпаки, розівється ще більше, позаяк вона уявляється як необхідне доповнення соціялістичного господарства. Доповненням, а, може, і слідуючею за соціялізмом, більш досконалою формою праці.
„Кооперація — це анархізм“ — так коротко зкрісталізував мені один раз Михайло Іванович суть кооперації. В останній період свойого життя професор Туган-Барановський віддавав все своє співчуття і науковий інтерес цій анархичній (по його окресленню) формі господарства.
Родинне життя Михайла Івановича склалось так щасливо і так цікаво і гарно, що одна ця атмосфера тихого і безжурного щастя, здавалось, повинна була забезпечити його від всяких страждань.
Дійсність оказалась иншою; і не більше як через півроку ми провожали його труну.
Що ж спричинилось до того, що він передчасно захворів і вмер?
Його захопив віхор подій. Родинний спокій не міг бути повним спокоєм, бо за стінами маленького будинку на Скобелевській вулиці ревів ураган політичних пристрастей; і в цій стихії шаленої боротьби за владу серце гуманного вченого билось що-раз слабійше… Поки скоро не замовкло зовсім…
Наскільки я знаю, Михайло Іванович належав до партії соціялістів-федералістів; але я не зустрічав у нього його партійних друзів. Здебільшого приходили його бувші учні; де-котрі з них стали його співробітниками по праці в Академії Наук.
За обідом майже завше був присутнім хто-небудь з чужих. Михайло Іванович завше цікавився думкою кожного з гостей по тому чи иншому питанню.
Найчастіше дебатувалось питання про те, як кожний уявляє собі майбутне розв'язання большевизму. Ясна річ, що відповіді давались ріжні в залежности від поглядів кожного. Але все це не задовольняло Михайла Івановича.
Він і сам приймав горячу участь в бесідах. Інтерес його в цьому відношенню цілком зрозумілий: розвертались події, подібні ґеольогичним переворотам. Анальоґію їм можно хіба підшукати в часах французської революції та Наполеона Першого. Нам, сучасникам, трудно охопити зміст і значіння цих подій. Так само ледви чи можливо укласти їх в які-небудь вже вироблені нами політичні схеми. Тому то всі зусилля теоретичного ума Михайла Івановича охопити зміст подій, які діялись в той час, з точки погляду своєї доктріни, і наперед угадати дальніший напрямок їх розвитку, приводили до ріжних варіянтів рішення, з котрих ні одно не могло і не було остаточним.
Після захоплення Київа большевиками в грудню 1917. року Михайло Іванович виїхав до Москви, маючи надію, що у великому місці буде лекше від переслідування.
Він блукав по вулицям Москви, не маючи притулку і не заходячи до готелю, що б не бути арештованим. Його врятували студенти, які зустрінули його на вулиці і впізнали. Потім він переселився до родичів Л. Н. Толстого і прожив у них в Москві до 1918. р. Весною він поїхав в свій маєток на Полтавщину.
Там все вже було розграбовано і знищено селянами. Вандалізм дійшов до того, що селяне, в свойому змаганню зробити руйновання повним, наняли двох жінок з платнею по 5 карбованців в день, які повинні були рвати і нищити книжки з бібліотеки Михайла Івановича.
