Літо 1918. р. було поворотним в історії великої війни.
Німці, які здавались всесильними, були розбиті і відступали. Війна перейшла в останню стадію.
Михайло Іванович знаходив, що близькість миру ставить на чергу вирішення судьби російського большевизму. Ключ до цього вирішення він старався відшукати в західно-европейських подіях. Особливо цікавився він виборами, які переводились тоді до анґлійського парляменту, і думав, що коли в Анґлії возьмуть верх умірковані елєменти, то російський большевизм буде усунений силами міжнароднього порядку.
Від політичних хвилюваннь Михайло Іванович старався схоронитись в науковій праці; але і працювати було нелегко, позаяк під рукою не було петербурґських бібліотек, а звязок з зовнішнім світом, з західно-европейською наукою був порваний.
А життя ставало все тяжче і грізніще. Почалась боротьба між гетьманом Скоропадським і Директорією.
Київ був обложеній і жив хвилюючими чутками. Настрій був пригноблений. Ще де-який час, і Київ перейшов в руки Директорії. Нова влада шукала, між иншим, поради також у Михайла Івановича. Його запрошували на засідання комісій, як знавця по фінансовим питанням.
Однак, крім цих консультацій, він не приймав жадної иншої участи в праці нового уряду. Навіть такі порівнюючи, невеликі стосунки з діяльністю нової влади були шкідливими для здоровля Михайла Івановича. Сили його вже були виснажені, і він болісно відчував кожне роспорядження, яке було продиктовано національним шовінізмом або радикальним ділєтантизмом.
Його широким, гуманним і вільним поглядам були незрозумілі такі роспорядження Директорії, які були направлені на те, аби викорчувати сліди російської культури, як наприклад, зміна статуту Академії Наук з забороною російської мови, як мови для вчених творів; між тим як всякою иншою мовою можно було користуватись. Таке ж почуття він мав до пильності Директорії, яка руйнувала будинки і вулиці міста, аби вишкрабати російські літери на вивісках.
Найбільш він був незгідний і протестував проти одного з перших кроків Директорії — вилучення російського рубля з обороту і фінансових операцій Мартоса. В засіданнях комісії по цьому питанню він доказував неспроможність і шкідливі наслідки цього крока для господарчого життя України, але його голоса не послухали.
Один видатний урядовець Міністерства Торгу і Примисловости оповідав мені пізніще, що тоді ж, на засіданню зазначеної комісії, з Михайлом Івановичем трапився сердечний припадок. Сам Михайло Іванович про це нічого не говорив. Засідання це відбулось в день Святого Вечера, себ-то 24. грудня 1918. року старого стилю.
З цього рокового засідання Михайло Іванович вернувся до дому дуже сумним і втомленим. Таким він зостався цілий день; а в ночі повторився в дуже гострій формі припадок сердечної хворости, як виявилось пізніше, грудної жаби.
Лікарі наказали недужому абсолютний спокій і знаходили, шо поїздка куди-небудь дальше від хвилюючих подій була б для хворого дуже корисною.
Ще до цього менту серед керовників нової влади виникла думка уповноважити Михайла Івановича бути експертом по фінансовим питанням в складі Української Надзвичайної Дипльоматичної Місії до Парижу. Незабаром після того міністерство зробило йому відповідну пропозіцію.
Я вже вище зазначав, що Михайло Іванович в багатьох відношеннях не тільки не ухвалював діяльністи Директорії, а навіть ставився до неї цілком негативно.
Але він розумів, що закордонне представництво України тим більш принесе користі, чим більш воно буде імпонувати Західній Европі іменами своїх членів і розумністю і тверезістю поставлених собі завдань.
Не можно було забувати, що Місія посилалась до Парижу, котрий уявляв тоді собою ареопаг народів.
