Там в товаристві всіх народів, які входили раніш в склад Російської Держави, під впливом державного розуму західно-европейських діячів, можно було, здавалось, рахувати на добровільне і успішне розрішення найважніших національних проблєм, які російська революція поставила на чергу.
Тому Михайло Іванович рішив занехаяти свою незгоду з діяльністью Директорії і ще раз спробувати послужити народу. Це була його остання спроба, яку перервала смерть.
Від часу своєї хворості і до від'їзду за кордон Михайло Іванович проводив дні сумний і з'осереджений. Він не провадив вже жадної праці і здебільшого лежав на ліжку, голублячи дітей, які тулились до нього; він ще цікавився біжучим життям і людьми, але вже якось з зусиллям волі і розуму. Де-коли він виходив до залі і сидів серед рідних і гостей, великий, тяжкий і журний, якийсь чужий.
Температура у нього під час хворості була завше трохи підвишена. Один раз він заспівав тихенько своїм мягким високим голосом відомий стародавній романс: „Не для меня придет весна…“ Заспівав, не скінчив і заплакав. Рідня, яка оточила його самим ніжним піклуванням, була надзвичайно схвильована цею подією.
Михайло Іванович рахувався з можливістю несподіваної смерті; під час першого припадку, серед страшенних мук, які викликає задуха, він почав в ночі квапливо писати заповіт.
А події розвивались своєю чергою. З півночі насувались большевики. Перечуття близької і неминучої небезпеки як хмара нависло над Київом. В самому місці було неспокійно. По ночам відбувались грабіжі і розстріли.
Михайло Іванович запропонував мені бути його особистим секретарем під час поїздки за кордон. Я згодився з радістю, позаяк з домом Михайла Івановича у мене були зв'язані спомини про самі лучші і цікаві дні, які я провів в Київі; і я тішився думкою ще бути в товаристві Михайла Івановича і його родини.
Управління залізниць дало нам для проїзду до кордону окремий вагон першої кляси. Від'їзд був призначений на 20. січня нового стилю. Останню ніч ніхто не спав; всі працювали над упакованням річей, дбали тільки про те, аби не потурбувати спокій недужого Михайла Івановича. О семій годині ранку всі спільники поїздки один за другим поїхали на двірець. Останніми від'їзджали Михайло Іванович з дружиною і я.
Я стояв у воріт будинку і чекав. Час проходив. Пора було їхати на двірець. Михайло Іванович не показувався. Не знаючи, через що, я знов увійшов в хату. Михайло Іванович, в шубі і шапці, задумливий і наче зовсім байдужий стояв у вікна в їдальній. Потім, повільним шагом, він підійшов до клітки з папугою, яка стояла недалеко від него, і почав розглядати птицю. Все це він робив якось механично, буцім в півсні, буцім забувши, що ми від'їзджаємо. Мене охопило тяжке, неприємне предчуття. Одгоняючи його, я голосно промовив:
— Михайло Іванович, їдемо!…
Він прокинувся; ми вийшли, до нас приєдналась його дружина; і ми поїхали. Години через дві потяг вже уносив нас від схвильованого, багато перестрадавшого Київа. Ваґон був в повному порядку; лавки обтягнуті бархатом. Можливо один з небагатьох ваґонів, які уціліли від часу революції.
Михайло Іванович зараз же ліг на постелю в одному з купе і так лежав весь час; де-коли він підіймався і сидів на лавці, балакаючи з родиною.
В той же день, коли я зайшов до нього, я знову був свідком сумної сцени. Михайло Іванович, лежучи заспівав високим, слабким і зриваючимся голосом той самий романс, про котрий я вже згадував:
Він співав з серіозно-задумливим виглядом, без жадних слідів радості, або безжурності, які звикло зв'язані з співанням. Це було скоріше якесь жалібне благання, останні вздохи гаснущого життя. Це був спів чоловіка, який прожив своє життя добре, гарно і розумно; і тепер відходив в инший світ.
