І знову, як і в випадку з папугою, мене охопило смутне передчуття близького нещастя.
Я вийшов з купе і поділився своїми побоюваннями з одною з родичок Михайла Івановича, яка їхала з нами.
Наша подорож до Парижу, згідно тим візам, які у нас мались, лежала через Галичину, Угорщину, Австрію і Швейцарію. Але, ще в Київі, а потім в дорозі нам говорили, що подорож через Галичину і Угорщину дуже тяжка і вимагає багацько часу. А тому, з огляду на стан здоровля Михайла Івановича, треба було шукати иншого шляху. Ми рішили їхати до Одеси. Там був французький консул і була надія, що Михайло Іванович, якого персонально добре знав бувший французький посол в Росії Нулянс, зможе одержати візу до Франції. В такому випадку, замісць трудної і довгої подорожі через Галичину і Угорщину, треба було зробити переїзд на пароплаві від Одеси до Марселя, щоби опинитись во Франції. Переваги цього маршруту були очевидні. Так ми і зробили.
На другий день, 21. січня рано, я знову зайшов до Михайла Івановича. Він лежав блідний і недужий, але здавався спокійним і навіть більш бадьорим, як звичайно. В той мент температура у нього упала до 35%. Він був задоволений спаданням температури, бо знаходив, що підвищена температура пояснювалась присутністю якої-небудь хворості, може бути „іспанкою“. Тепер „іспанка“ минула і залишилась лише хворість серця. На моє зауваження, що надмірне знижування температури також недобре, Михайло Іванович не звернув уваги.
Я посидів трохи коло нього і пішов до свойого купе.
Але несподівано, коло 1 години дня, чийсь переляканий голос крикнув мені в купе, що Михайлу Івановичу зле. Я кинувся до нього.
Михайло Іванович лежав на постелі з закритими очима, блідий і спокійний. Коло нього клопотались і голосили дружина і діти.
Я попробував зняти з хворого теплий светер, аби дати його грудям більше простору і повітря. Охопив його голову одною рукою, другою я старався стягнути светер.
В цей мент до купе вскочив лікар, який випадково їхав в другому вагоні; за ним другий.
Михайла Івановича роздягнули; і лікарі почали всприскувати хворому ефір, камфору і ставити банки, але все було даремним…
Михайло Іванович лежав все так само непорушно. Мертвенно-блідний і спокійний, він був вже без кінця далеко від всіх цих клопіт і сльоз. Він вже не чув, як голосили і страждали, як журились дружина, діти, рідні і близькі… Але всі ще мали надію; і жадно придивлялись до його лиця.
Ми потихеньку запитували у лікарів, чи є ще надія. Але по їх обережній відповіді і косим поглядам в сторону родини можно було вгадати сумну правду.
Час проходив. Минула година, друга… Один з лікарів приклав дзеркальце до губ недужого і заявив, що більше надії немає.
Михайло Іванович вмер коло 2 годин дня 21. січня 1819 р. на ст. Затишок Південно-Західних залізниць.
Дружина і діти не вірили лікарям. Горе їх було безмежним. На дворі темніло. З вікон вагону були видні безлюдні і сумні, запорошені снігом, поля. Потяг уносив нас все далі і далі, але наша поїздка вже втратила свій зміст. Її нерв і мозок був знищений. Той, коло котрого жив і кипів наш маленький комашник, лежав мертвий і недоступний для нас…
За ст. Роздільною ми вступили в французьку зону. Потяги йшли помалу і нереґулярно. На другий день вранці ми перший раз, на ст. Вигода, побачили французьких салдат.
Але ми не звертали уваги ні на що. Ми тільки дбали про те, аби піддержати настрій родини і стримати їх одчай і сльози. І подруге ми думали про те, аби доставити тіло нашого дорогого небіжчика до Одеси.
На одній з маленьких станцій, за Вигодою, ми були свідками дивного явища. Зо всіх боків до нашого потяга спішило багато брудних і знеможених людей.
