Виявилось, що якийсь повстанчий відділ одступав на передодні перед Французами. Він захопив потяг, який ішов до Одеси, викинув всіх пасажирів і використав потяг для свойого відвороту. Несчастні пасажири розбрелися зі своїми річами по околишним селам, де селяне, користуючись випадком, немилосердно дерли з них за кожну дрібницю.
Тепер вони спішили до нашого потягу. Де-кілька українських козаків ввійшли до нашого вагону і просили нас приняти до себе знеможених подорожних. Ясна річ, що ми відповіли повною згодою.
22. січня, о 4 годині дня, ми приїхали до Одеси.
Санітари, зігнувшись під вагою великого тіла, по вузким, незручним проходам вагону, винесли небіжчика на перрон. Багато людей зібралось зараз же коло носилок за тілом. Всі запитувались, хто це. Велике було здивовання і печаль, коли пізнали, що вмер Туган-Барановський.
Коло 8-мої години вечера, коли все необхідне було зроблено і тіло Михайла Івановича поміщено в окремній кімнаті, ми поїхали в місто. Нас попереджали, що треба квапитись залишити двірець ще до того, як стане темно, бо в вечері на вулицях Одеси нападають і грабують. Це було повною несподіванкою. Аджеж Французи окуповали місто!
Проте мені довелось в той вечір ще один раз побачити Михайла Івановича.
По згоді з родиною я поїхав знову на двірець, аби зробити де-які заходи, які вказує медицина, щоби забезпечити тіло від передчасного роскладу.
Коли служитель ввів мене в кімнату, де знаходилась домовина, і підняв деку, я збачив Михайла Івановича, вже вдягненого в чорний сюртук, з блідим, але гарним лицем.
Ще незачеплений тлінням смерті, він лежав величний і спокійний, як живий.
Через кілька день Михайла Івановича поховали. Був холодний і вітряний день. Після панахиди в соборі, учні і друзі Михайла Івановича винесли домовину на руках. Було багато людей. На цвинтарі сказали промови професор мійського універсітету Швіттай, представники Одеської Городської Думи, одеського студентства, кооперативних орґанізацій; від імені жіночих спілок — пані Шішкіна-Явейн і инші.
Кожний з них по свойому освітлював многосторонню особистість небіжчика; але загальною була думка, що Михайло Іванович зумів внести во всі ці галузі: професуру, кооперацію та инше — іскру любові, ентузіязму і переконання; скрізь його імя було сімволом проґресу і боротьби за великі ідеали людськості. Смерть унесла його в критичний мент державного і суспільного розкладу; а міжитим своїм словом і прикладом він міг би так багато допомогти…
Промови скінчились. В холодних сутінках вечера тіло Михайла Івановича спустили в склеп; і все було скінчено. Все було скінчено з його земними останками, але кожний з нас уніс і назавше зберіг в пам'яти спомин про цього незвичайного чоловіка, який умів з'єднати простоту особистого життя з найважніщими завданнями наукової і суспільної діяльности.
Високо одаренний і невтомний діяч, він сіяв зерна наукової прогресивної думки і в бідний ґрунт Великоросії і в жирний чорнозем України.
Знаменитий вчений Петербургського Універсітету, член і орґанізатор Української Академії Наук, Михайло Іванович Туган-Барановський заслужив визнання і вдячности як Росії, так і України.
