була, у всякому разі, зустрінута в Анґлії без особливого ентузіязму. Взагалі, ми переживаємо зараз, як признався й сам Лойд Джордж, добу накреслювання й виявлення майбутніх комбінацій і гуртувань народів. Може це буде відновленням старих сімпатій, лише з якимись свіжими застереженнями, — може буде чимсь зовсім новим, дивним на перший погляд.
Г. Орлівна.
Воно „жовте“! Звичайно „жовте“. Як раз ця назва приходила до голови Оксані, коли вона їхала в потязі, так ритмично вколисуючому її. Як раз так можна назвати те, чому Оксана досі ніяк не могла знайти певної назви. Але ось раптово є:
„Жовте“. „жовте“, „жовте“ — вибивали вагонні колеса…
З того часу, як Оксана віддалася політичній праці, від тоді, як на неї поклали серіозну і небезпечну працю, вічно приходилось зустріватись з тим, що вона тепер назвала „жовтим“. Воно турбувало її на кожному кроці; воно хотіло оплутати її з усіх боків; і в останній час воно так посміліщало, так озвіріло, таких набрало розмірів, що здавалось, воно хотіло знищити її, задавити в своїх обіймах, разом з усіма її мріями й бажаннями.
— Господи, що ж це таке? — шепотіли змучені уста.
Тепер, коли небезпека минула, коли кожний мент уносив її все далі і далі, вона могла заплющити очі і, лежучи так на горішній поличці, слухати, як відбивали колеса оте страшне слово…
Перед очима, як в калейдоскопі, проходили тільки що пережиті образи…
В справах мусіла перейти фронт, щоб попасти до „їхнього“ табору. Перехід був тяжкий і небезпечний; але все це згадувалось з усмішкою задовольнення: так гарно було перебіратись гущавиною, в пітьмі ночі, прислухаючись до голосів варти і до биття власного серця!
Засміялася б тому у вічі, хто хотів би злякати її небезпекою дороги. Яке це миле і зовсім нестрашне в порівнянні з тим, другим, з чим раз у раз приходиться ій стріватись і що так тепер обурює до дна її знесилену трівогами небезпек душу…
Знесилена довгою дорогою зупинилась на фільварку в півзруйнованому будинку дідича. Сам дідич, бувший полковник, провадив тепер півлєґальне голодне істнування. Але прийняв її сердечно, навіть постіль свою відступив, яка була єдиним уцілівшим майном. Йому вона звичайно не сказала, звідкіля і куди йде, лише дала зрозуміти, що ховається від переслідування пануючої влади.
Старий слухав співчуваючи, не перестаючи малювати олівцем якісь свої стратеґічні нікому непотрібні пляни. Коли стала надходити ніч, він їй запропонував лягти спочити. Їй було жаль позбавляти старого постелі:
— А ви ж як? — запиталась вічливо.
— А я… я як небудь на підлозі… я… і тут його очі зустрілись з її очима; щось дивне блиснуло в цих старих, майже білих очах, в яких раптово засвітились якісь жовті точки. Його старече лице спалахнуло, він весь затрусився, а скривлений беззубий рот зашамотів якісь безглузді слова…
…Опам'ятався лиш тоді, як почув розгніване:
— Чого вам треба? Я можу зараз же піти серед ночі знов до ліса!
Враз зблід, згорбився, зробився якимсь безкінечно приголомшеним і відійшов з виглядом побитої собаки…
— Противно! Ах як мерзотно! — думала Осана, згадуючи той випадок…
Село. Збори. Вона горяче промовляє. Співчуваючі, блискучі очі слухачів; сам характер підпольної праці окрилює її. І тут несподіваний приїзд комісара. Вона, щоби одвести від себе підозріння і не провалити так добре початої справи з повстанням, знайомиться з ним, входе в п'яний гурт його товаришів… Спо-
