Іполита. Так це ти для мене все вигадав?
Маскариль. Еге-ж, для вас. А ви замісць дяки ще нападаєтеся на мене, лаєте. Коли так, — піду зараз, сам усе припиню.
Іполита. Ради бога, прости мені. То я так…
Маскариль. Ні, ні — не зупиняйте мене. Ще є час усьому покласти кінець, і ви ще можете вийти за мого панича.
Іполита. Але-ж бо не сердься. Я просто тебе не зрозуміла і тепер каюся. Але я поправлю свою вину (дістає гроші). Невже ти й тепер покинеш мене?
Маскариль. Ні. Але розумійте, що нічим не образиш дужче благородного серця, як підозрінням.
Іполита. Правда, я тебе образила, але нехай ці два золоті залічать твої рани.
Маскариль. Ну, що-ж… моє серце вміє прощати. Треба вміти переносити образи від близьких.
Іполита. Так ти обіцяєш мені, що мене не віддадуть твоєму паничеві?
Маскариль. Вже будьте спокійні. У мене в голові багато планів: не вдасться цей, так вдасться другий.
Іполита. А я зумію тобі добре віддячитися.
Маскариль. Ну, на це я не дуже рахую.
Іполита. Але от іде твій панич, отже мушу йти. Старайся-ж як найкраще робити на мою користь. (Пішла).
Лелій (входить). Що ти тут робиш? Он бач — наобіцяєш цілі гори, а на ділі нічого. І коли-б не я, все моє щастя пішло-б у нівець. Коли-б я не зустрівся з паном Ансельмом — він уже купив би Селію і тоді прощай всі мої надії. Але щастя моє, що я те все припинив. Я такого наговорив Трюфальденові, що він зараз же відобрав Селію від Ансельма.
