Маскариль. Орас — учень у Болоньї, Трюфальден — в Неаполі Занобіо Руберті, професор Альбер…
Лелій. Та що ти справді? Невже ти вважаєш мене таким дурним?
Маскариль. Та ні, але щось вроді. (Пішов).
Лелій. Коли він мені не потрібний — ластиться, як песик; а коли бачить, що я без нього не обійдуся, — стає просто нахабою. О, Селіє! Я зараз побачу твої прекрасні очі, які мене з розуму звели. І зможу на самоті виявити тобі всі муки моєї душі, і довідаюся, чого можу ждати. Ох, коли-б скоріше! Ага, ось і вони.
Трюфальден. Благословляю небеса за післану мені радість. Не знаю, як і чим відвдячитися вам, пане, за добрі вісті про мого сина. (До Маскариля). Слухай — а я десь бачив когось похожого на цього вірмена, га?
Маскариль. І мені так здавалося. Бо то-ж дуже часто так виходить, що одна людина похожа на другу.
Трюфальден. Так от ви, кажете, бачили мого сина?
Лелій. Так, так, бачив, бачив.
Трюфальден. І він вам оповів про своє життя? І часто згадував мене?
Лелій. Еге-ж, згадував. Може разів тисяч з десять.
Маскариль. О, то забагато.
Лелій. І описував таким точнісінько, яким оце я вас зараз бачу.
Трюфальден. О!.. А він же мене останній раз бачив, коли йому було всього сім літ. Навіть його учитель та й то навряд чи пізнав би мене тепер.
