про тих, що про них „я ще більше переконався що ми взаїмно собі чужі і, як люде, один одного не цікавимо” (2. 6. 1928), про те, як хтось „приїздив до Праги... але я бачитись з ним не схотів. Гидко” (20. 5. 1926). Про доповідь одного історика Дорошенко висловився: „так український хам посміявся з своїх батьків” (15. 7. 1928), а про визначного ієрарха російської церкви він пише, що ненавидить його „до глибини душі”, бо той шкодив і буде шкодити „поки здохне” (9. 8. 1925).
Е. Онацький записав про Дорошенка („По похилій площі”, „Сучасність”, 1968), що „в нього почувається глибоке переконання в правді своїх поглядів, сміливість в їх висловлюванні без усякого намагання щось приховати”. Дійсно Дорошенко відмовляється співпрацювати в органах, де друкувались речі, з якими він не погоджувався, так напр. сповіщав він про „Діло”: „не можу давати імени в газеті, де так необережно плямують усе гетьманське” (ЗО. 7. 1928), або про „Літературно-Науковий Вістник”: „залишатись мені під одним дахом з... непристойно, і я сьогодні... пишу..., що не можу дати... ані рядка” (5. 4.1923).
У розпалі політичної боротьби, Дорошенкові приписували думки, що їх він не висловлював. Так напр. часопис „Кіевская Мысль” запевняв у 1918 р., що Дорошенко-міністр на одному бенкеті заявив у промові, що „російський царизм, а потім большевизм викопали на віки прірву між Україною і Росією”, а в іншій російській газеті „Голосъ Кіева” було вміщено статтю „Изумительный министр”, де висміювалась ця ніколи не виголошена промова („Спомини про недавнє минуле”, III, 93 і 94).
Якщо якась справа Дорошенкові була ясна, то „сичання” його не хвилювало, „писання якихось блазнів” (28. 9. 1918) не ображало і він переконував Липинського не турбуватися „з приводу всякого собачого гавкання в українській пресі” (26. 10. 1925). Тішився працею „що стоїть вище за всі неприємности особистого життя” (29. 7. 1923) чи навіть суперечкою на культурному рівені („Оце дійсний класичний зразок полеміки і тим, що писано лагідно, не різко, робить ще більше вражіння і вибиває противнику з рук зброю”), тощо.
Дорошенкову об’єктивність цінено і він нераз виступав миротворцем, як це було напр. під час непорозуміння видавців і працівників „Ради” у Києві („На делегатів обрано... й мене, мабуть з огляду на те, що ми обидва були люди мирної, спокійної вдачі і могли легше порозумітися з видавцями. — „Спомини про давнє минуле”, 92). Один з його учнів, д-р Крупницький окреслив Дорошенка як людину „лагідної, зрівноваженої вдачі”, якій прикметне
