було почуття міри і яка не любила скрайностей.
Дійсно, Дорошенко легко сходився з людьми, нав’язував приязнь і цій приязні звичайно бував вірний. Підкреслювання сердешного відношення часте у його писаннях, коли він згадує про давні зустрічі з митр. А. Шептицьким, який „своєю благородною вдачею і сердечним простим поводженням... причарував нас усіх” („Спомини про недавнє...”, І, 89), про Костя Михальчука („я щиро любив цю милу, шляхетну людину (Спомини про давнє минуле”, стр. 161), чи про Модеста Левицького, який „всіх приймав з однаковою увагою, і мені здавалося, що сама людяність, його сердечна, щира мова, впливали заспокоююче на хворих” (там само, 133). До Сави Крилача він прив’язався, непокоївся його нещастями, інформував про нього Липинського („признаюсь Вам, я його люблю”, — 2. 6. 1928), — ще більше до Василя Біднова і коли цей його друг від’їхав, то Прага Дорошенкові „осиротіла”. Друзі йому віддячувались такою ж сердешністю, і коли у квітні 1918 р. він у Львові зустрів давніх приятелів, то „скрізь мене приймали, як рідну, близьку людину („Спомини про недавнє...”, II, 82).
У такій відвертости до приятелів і недрузів, виявлялася показна риса Дорошенка — бути самостійним. Він любив відповідальні керівні становища та здобував їх у житті, — у студентському Петербурзі, пізніш у „Союзі Городів”, у праці під час війни в Галичині й Буковині, у Чернігові, Києві чи Берліні. „Я з досвіду знаю, — писав він Липинському, — що найбільш енергії, запалу і завзяття викликає власне ота свобода руху, зв’язана з почуттям відповідальности за остаточний вислід справи...” (3.11.1924).
Рівнобіжно з цим відкидав неясність, окружні шляхи, непевність, — явища майже нормальні в емігрантському житті; не міг, напр., непрямим шляхом здобувати необхідні в його рухливому побуті численні документи. Прикро переболів перехід на неокреслене з правного боку становище емігранта й інформування про труднощі здобування віз займають поважне місце в його листах. Повідомляючи про непризнавання українських пашпортів (6. 7. 1923) додає про „митарства приниження”. Мотив: „біда з цим циганським життям” повторюється у листах. 1928 р. він підрахував, що за минулих дев’ять з половиною років змінив 25 мешкань, не враховуючи перебувань у готелях. Дорошенкам довелось жити в різних країнах, — довго у Чехії, Німеччині, Польщі, Канаді. У Чехії жили вони на т. зв. “ргоикаг” (посвідка на перебування) і коли треба було їхати закордон, то ці посвідки відбирали, а видавали тимчасові пашпорти. Візи звичайно видавались на короткий час і здобування їх займало багато часу й енергії, тим більше, що Дмит-
