Сторінка:Вячеслав Липинський. Архів Т. 6 Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського (1973).djvu/31

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


ро Ів. був „чоловік легальний до дна душі” (24. 9. 1920) і не міг використовувати сумнівних документів. Пригадував часи, коли українські дипломатичні пашпорти ще визнавались („Спомини про недавнє”... IV, 50) та тішився, коли 1930 р. здобув литовське громадянство і міг подорожувати без „принижень”.

Не любив і боявся щоденних побутових прикростей, а зміна мешкання чи непорозуміння з властителем мешкання виростали у величезні труднощі. З жалем стверджує (31. І. 1928), що його мрія — „жити своїм власним кутком... не здійснилась. Мабуть до віку судилось уже тинятись по чужих кутках”.

Часті недуги його самого й майже безпереривні дружини виснажували сили; нерви бували настільки розхитані, що порівняльно дрібні невигоди, — як галас з вулиці, — відчувалися як катастрофа. „Я зробився невиносимий — нервовий і драпіжний”, — усвідомлює сам (26. 7. 1928); але звернутися до лікаря вимагало особливого зусилля його волі.

Побутові невигоди, недостача відпочинку, постійний поспіх, — усе це позначилось від’ємно на здоров’ї Дорошенка. Траплялось, що він навіть Липинському спізнявся з відповіддю, коли хорував „застудившись, їздячи до Праги в душних, напалених вагонах,” та коли „так усякий клопіт стояв над душею” (27. 1. 25). Короткі літні вакації, — що їх він не занедбував належно використати, — не привертали розтраченого за рік здоров’я і наближення шкільного року очікувалось як додаткові клопоти.

Згадування про неспокійний сон, відчування втоми, підкреслювання свойого поважного віку (це в 45-46 років) наворотні у листуванні. Він тяжко переносить спеку, а в Канаді холод. Особливо тяжкі були останні роки його життя, коли він не міг виявити свою ініціативність; вправний промовець, він прикро відчував недугу горла, що виснажувала його в передкінцевих роках у Канаді.

До цього доходила тривога за завтрішній день. Заробіткові праці Дорошенка на еміґрації мали переважно тимчасовий характер і він нераз згадує про непевність свойого майбутнього. Вражливо спостерігає бідування еміґрації (20. 10. 1927; 18. 11. 1928), та і йому самому — хоч матеріально було значно краще від багатьох інших, — нераз ледве вистачало прожити („скупо у мене з коштами, маю грошей зовсім в обріз” 7. 3. 1930). Доводилось обмірковувати, як дешевше пробути вакації, чи можна вислати на лікування хвору дружину й навіть, чи не вдасться заощадити на поштових пересилках. Таким чином це листування, — через родину Дорошенків, — відзеркалює побут інтеліґентської верстви політичної еміґрації в Европі 1920. років.