Сторінка:Вячеслав Липинський. Архів Т. 6 Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського (1973).djvu/39

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


щає, як „одводили душу” за шклянкою „ядранської перли” та як „пили вино в югославському шинку” (21. 1. 1929; 23. 1. 1929).

Він буває на концертах, на товариських зустрічах („вечір я провів у проф. Зерінґа, де було багато цікавих людей...” (26. 7. 1928) та з осудом повідомляє про виступи його земляків на наукових конференціях, де ці земляки виявили себе не на належному рівні. Розмова з Дмитром Ів. була потягальна. „Його можна було слухати годинами”, свідчить про нього О. Шульгин, („Український Літопис”, 1953, ч. 1. стр. 56), а Дорошенко сам признається, що йому „хочеться з кожним докладно побесідувати” (27. 2. 1921).

Про красномовство Дорошенка свідчать спогади слухачів, що усі перебували під чаром його слова. Можна припускати, що Дорошенкова мова робила глибше враження від його писань, — його здібності промовця безсумнівні.

Точністю окреслень, влучністю порівнянь, дотепом, деякі листи Дорошенка сягають межі красного письменства. Він охоче вставляє церковно-слов’янізми, народні вислови, чужомовні слова, не цурається вульгаризмів, тощо. Він у мовній атмосфері східньо-української інтелігенції з-перед Першої світової війни; у нього рясні не тільки такі доречні архаїзми, як „паче чаянія” чи „гетьману угодно було”, але й наявні русицизми („одкритка”, „дякував Вас”, „седілка”, „вмїсті”, „нічого собі”, назви деяких місяців й ін.). Іншого типу навмисні русицизми, — або вжиті, або оминувані, — написавши слово „череватість”, він відчуває, що воно не віддає російського делікатного слова „тучность” (15. 7. 1928). Східньо-українські риси яскраві у його мові („не слуха”, „їздю”, „ходю”...), — натомість він відчуває західньо-українські лексичні особливості й вживає їх у жартівливому підкреслюванні („чи нема яких,блудів’”). Мова його стихійна, винесена з родинного хутора, посилена перебуванням у різних частинах країни, та черпанням від багатьох його знайомих літераторів, акторів, мовознавців. У своїх спогадах він згадує про особливу, у цьому відношенні, користь перебування в складі редакції „Ради”, що було „свого роду школою мови, яку перейшло чимало людей, які пізніш визначилися на літературному полі” („Спомини про недавнє минуле”, 89).

Правописні системи, упорядковані переважно в 1920. роках, не мали впливу на писання Дорошенка, який керувався особистими міркуваннями, зокрема власними фонетичними мірилами. Його друковані праці переходили правописне виправлення й виразно відрізняються, — під цим оглядом, — від листування. У листах постійно зустрічаються „лехко”, „у вохкій ямі”, „здоровля”, „трудніще”, „се”, „у Київі”, „що-дня” й сотки подібних особливостей.