няток згадує він про переписування двічі й тричі деяких статтей, розділів і листів „чого майже ніколи не роблю” (18. 2. 1925).
Писання цікавої статті Дорошенкові було відпочинком після праці над великим твором, — „це вже не тяжка, а навіть приємна мені робота”, пише він Липинському (12. 12. 1925). Належно доцінюючи пильність і повільність писання Липинського, Дорошенко одначе пропонує, що історію 1918 року напише сам, що приспішить викінчення праці, а Липинському припаде лише контролювати його текст.
Найчастіше він „мусів наспіх писати”; швидко виготовив статті для литовського офіціозу (12. 12. 1925), що були видрукувані у перекладі з української мови, як і більшість статтей Дорошенка для чужомовних журналів.
Пам’ять допомогла Дорошенкові опановувати чужі мови. Знавши французьку з дому, на еміґрації оволодів німецькою настільки, що виголошував нею наукові доповіді, мавши в руках текст перекладу виготовлений іншою особою. Одначе нетлінне володіння цією мовою справляло йому прикрощі, особливо у Берліні, коли він, як директор Інституту, часто мав офіційні й приватні зустрічі з німцями — професурою і урядовцями. Чеську мову вживав Дорошенко викладаючи у чеському університеті, а польську під час викладання і перебування у Варшаві. Англійську мову вивчав для своїх поїздок у Канаду хоч користатись нею прийшлося йому найменше. Бувши міністром, а потім на еміграції, часто вживав французьку мову.
Проте кожний прилюдний виступ або й товариську зустріч, де треба було вживати німецьку чи чеську мову, Дорошенко очікував з неспокоєм, підкреслюючи, що за часи емігрантського життя, відзвичаївся ще й від товариських форм. (14. 4. 1926). Згадування, що „я відвик уже від світського життя” — перебільшення. Навпаки, Дорошенко був товарисько обдарована людина, а знання актуальних справ і особистий такт робили його бажаним співрозмовником і для чужинців. Кн. Токаржевський („Укр. Літопис”, 1953, ч. 1, стр. 131-137) пригадує, як Дорошенко у Парижі „зустрівши у нас ріжних людей ріжно-національної приналежности... негайно найшов спільну тему для розмови з молодим правником з секретаріяту Французької Державної Ради, з старим французьким полковником і його жінкою і навіть з молоденькою румункою,.королевою краси’ ”. Дорошенко мав багато особистих приятелів і цьому не перешкоджали їхні розходження в політичних поглядах. Дмитро Ів. любив побесідувати „за чарою вина”, він з симпатією висловлюється про знайомого, який „і випити великий недурень”, та часом спові-
