вали царській та королівській казні — це факти загально відомі і над ними зупинятися не буду. Скажу тільки, що головною ознакою отого нашого козацько-республіканського державного ладу, при якім почалась денаціоналізація наших державних верхів, було те, що теоретично джерелом державної верховної влади й носієм національного авторітету був народ, а фактично залежала ця влада і фактичними авторітетами на Україні були: Царь московський, Король польський і Хан татарський, ці два останні до часу поки істнували польська й татарська держави.
Наші політично активні державні верхи поділились у своїй козацькій республіці на три орієнтації: московську, польську й турецько-татарську — орієнтації, відповідаючі трьом головним політичним течіям, робленим нашими сусідами серед козацького »Суверена-народа«. Таким робом ці наші державні верхи ослабили себе і, знесилені до останку внутрішньою політичною боротьбою, пішли по лінії найменшого опору. І хоч не були вони ще тоді есерами, але гасло їх було таке саме: йти за народом. Народ же наш, як і кожний народ, ішов розуміється за силою. Поки ще сяк так сильні були польська й татарська держави, йшов він по трохи за Польщею, по трохи за Татарами, але в міру зросту сили московської, він почав усе більше хилитись »до востоку». »З народом« ішла туди і старшина.
Послідня її спроба викресати з себе вогонь посвяти, обтрусити себе моральну гниль і замість кормитися темнотою й безрадностю народньою, пійти на жертву, стати на чоло свого народа і повести його за собою — не вдалася. За »Ляхом-Мазепою« не пішов узятий вже в міцні московські шори український народ. І старшина поспішила поправити свою »помилку«. Вона відреклась від »честолюбних«, »лядських«, »ворожих народові«, — »буржуазних«, кажучи по теперішньому — Мазепиних »видумок«. Вона пішла за народом і, бючи себе в груди, з плачем кинулась під Полтавою до побідних ніг Петрових. »З того часу — як залюбки підкреслює проф. Грушевський — »З якою антипатією трактовано в сих (українських народницьких) кругах зусилля української буржуазії коло збудування клясової національної держави, всупереч соціялістичним мріям мас!«[1]
Ця страшна антипатія до власної української держави не приносила зрештою »народницьким«, »свідомим« верхам українським багато турбот. Вона не вимагала від них великої жертви, посвяти та великого морального зусилля. Навпаки, вона давала повний спокій душевний їх народолюбному »соціялістичному« нутру, а їхні потрібуючі реального корму тіла примощувала на спокійних »казенних« посадах по петербурґських та всяких инших — хоч не »протинародних, класових, національно-українських«, але все-ж таки державних установах.
Теорія українського народовластія, української демократії, довела на практиці до повної залежности України від позаукраїнської чужої верховної влади. Сполученя цієї теорії і практики в одній
- ↑ »Борітеся — поборете«, Nr. стр. 16.
