Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/215

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


підставу всякої хліборобської політичної сили; перетворити гордих селян-хазяїв, що з посмішкою ставляться до всякої міської інтеліґентщини, в незвязану тисячними нитками приватної власности з землею, покірливу, рабську, тремтячу перед всяким інтеліґентом (будь це петеребурґський чиновник, український соціяль-революціонер, чи большовицький комісар) общинницьку череду; дати такий общинний стадний земельний устрій селянству, щоб воно в цім стаднім земельнім устрої не могло витворити само з себе своїх-же власних сильніщих правителів і тому не могло обійтись без інтеліґентських проводирів — ось стихийне бажання, як старих петербурґських »мирових посередників« і »земських начальників«, так і їх духовних спадкоємців: всяких українських і неукраїнських есерів. Бажання всіх тих, кого старий петербурґський, общинницький і по духу кочовий, не хліборобський, російський уряд підготовляв по своїх школах на більших або менших бюрократів, на більших або менших доглядачів і погоничів »благоденствуючого« під пануванням тієї чи иншої інтеліґентської бюрократії »хліборобського народу«.

»На село, на орґанізацийну роботу між селянством, повинні піти всі трудово-інтеліґентські елєменти, які не мають якоїсь конкретної цінної роботи по містах« — пише провідник українських есерів і ніколи нічого спільного з селом не мавший професор. Грушевський.[1]

А що міст на Україні дуже мало і що вся »конкретна і цінна робота по містах« була вже у нас зайнята інтеліґенцією російською, польською і жидівською, то інтеліґенція українська вся дійсно кину-

  1. »Борітеся-поборете« — закордонний орган У П. С. Р., ч. 4. Там же подана проф. Грушевським така зворушлива ідилічна картина соціялізованого села, яка хіба тільки в золотому сні могла приснитись якомусь старому російському бюрократові. Уявім собі таку волость — пише він — де єсть громадська цегельня, тартаки, бровар, винокурня, одна або дві цукроварні і всякі инші заводи. Працюють в них місцеві селяне під проводом місцевих механіків і інструкторів в часах, коли робота в полі не вимагає всеї енерґії. Викопавши і звізши буряки, ячмінь (?!) і бараболю, селяне зварили собі за шість місяців цукор на цукроварні, накурили пива, горівки, скільки треба для спожитку (»согласно табели о винокуреніи« додав-би тут старий бюрократ), виткали полотно з льну і коноплі, нашили обувя і всякого иншого реміння з шкіри. Робочий день при сім був невеликий, шість годинний що найбільше, працьовано по дві, три, чотирі переміни… Коли на оранку, косовицю і жнива вийде вся трудова людність громади, коли являться до помочи ще й машини, 16 годинна робота на полі теж спаде може до 8 — 10 годин в середнім рахунку. Селянин тепер прогодує не тільки своїх, він прийме охоче чимало всякої сторонньої людности, перед усім кваліфікованих робітників, всякого рода техників, а також і культурних робітників. Він може обставити їх зовсім прилично з матеріяльної сторони. Потяг з міста на село піде на зустріч запотребованя села-громади у всякого рода спеціялістах професіоністах і т. д. і т. д. Найбільше сумним одначе, а заразом найбільше характерним являться те, що ці милі есеровські фантазії про ідиллю соціялізованого села не перешкодили проф. Грушевському в літі 1921 р. предлагати свої реальні послуги большовикам, які реально і на ділі винищують те саме українське село, за долю якого так ніби турбувався есерствующий інтеліґент Грушевський.