нальній державі, в тіснім союзі і згоді між собою тоді, коли це будуть держави хліборобські, а не — як дотеперішня Росія — держави кочові, завойовницькі? Бо чи укладається наприклад в думці українського хлібороба назвати Арханґельськ або Москву Україною, коли-б Арханґельськ і Москва навіть були в якійсь політичній залежности від України? І як зовсім нормально згучить те, що на Карпатах, як і на Камчатці, в Манджурії, як і в Київі і в Костянтинополі скрізь може бути »Россія«? Бо чи стара бюрократична та й нова большовицька общинницька Росія не була скрізь там, де станула російська армія, де став урядувати комісар чи ісправник і де зупинились російські кочові кібітки? І чи Україна можлива там, де нема вже українського плуга, де нема вже того »хохла, что пришел и степь распахал«, як кажуть надволжські Татари. Та й чи не такою самою земельною, а не кочово-експанзивною, отже не ворожою, не небезпешною нам, стане відроджена Великорусь хліборобська?
Чи одною з головних причин упадку Мазепи, і взагалі всього нашого політичного безсилля супроти Москви по смерти Хмельницького, не було те, що, під впливом перемоги общинницьких елєментів на Лівобережжі, старі тамошні маґнацькі лятифундії не були закріплені в повне приватне володіння, яке-б дало заволодівшій ними новій козацькій аристократії матеріяльну силу для боротьби за свою державну незалежність, а були обернуті в напівприватні, залежні од кожночасної політичної влади »маєтности ранґові«? І чи ці «напівсоціялізовані«, коли так можна сказати, маєтности ранґові не поставили тодішню нову українську національну аристократію в таку саму страшну залежність од »розпреділяючого« українську землю московського уряду, в якій опинились тепер селяне »куркулі«, що од большовицького уряду одержують »розпреділену« їм в оренду стару поміщицьку землю? І чи теперішні поміщики не зможуть, як і тодішня шляхта підчас Руїни[1], вертатись назад до своїх маєтків під умовою, що вони вповні визнають большовицьку владу і стануть послушними їй »ранґовими« орендаторами своєї бувшої власної землі?
І чи врешті наша многострадницька історія, од початку і по сьогодняшній день, не обертається вся коло одного-єдиного фатального питання: хто — кочовник чи хлібороб — переможе
- ↑ Іменно за Руїни, а не при Гетьмані Хмельницькім. Цей останній сам старий дідичний землевласник, властитель Суботова, розумів все державне і національне значіння приватної земельної власности і повертаючій шляхті дозволяв »маєтностями дідичними, де-б вони не находились у тих, хто склав присягу вірности, володіти вільно зо всіма доходами« (Про це ширші подробиці читач може знайти в моїй книжці »Україна на Переломі« 1657 — 1659, Відень 1920).
