Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/227

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


інтеліґентської демократії так ясної, як справа національно-державної самостійности власної нації. І тільки завдяки большовикам, які рішуче нашу демократію од старого »сфедерованого« російського державного апарату прогнали, пояснюється оце завзяте самостійництво на еміґрації тих, що на території України, в період свого розцвіту, вважали самостійність за »контрреволюцію« і національну зраду.[1] Але що прийшло зовні, так само од зовнішніх причин може легко загинути. Думаю, що гірко мусіли-б розчаруватись прихильники державної незалежности України тоді, коли-б одинокими оборонцями цієї незалежности залишились ріжні »народні республіканці«, які, допомігши зруйнувати єдино реально істнуючу Гетьманську Державу, тепер так завзято по своїх ґазетах за »самостійність« розпинаються.

Відсутність власного фінансового міщанства, примусила нашу здеклясовану інтеліґенцію завзято шукати по цілім світі отієї маґічної сили, що держить на президентурах, посольствах і в парляментах всесвітню інтеліґентську демократію. Звідси її віра в надприродні сили Антанти; звідси її по суті безплодні, а по своїй формі принижуючі, політичні союзи з Польщею; звідси її поклони перед всемогущим Сіоном; звідси її смішні масонські льожи; звідси врешті продаж »Дніпровських Порогів« — одно слово все, що могло-б притягнути на Україну отого вірного союзника демократії: інтернаціональний фінансовий капітал. Капітал, який би »признав Україну«, який схотів би мати Україну і який »позичив-би нашій інтеліґенції свою грошеву силу з умовою, щоб вона цю демократичну і республіканську Україну своїми словесно-патріотичними заклинаннями збудувала, а потім, своєю »популярностю« в народі, властителів капіталу од соціяльної революції і од того народа захищала.

Але інтернаціональний капітал не йде, бо він, досвідчений, знає, що національний патріотизм на Україні не такий вже »дозрілий«, щоб на нім можна було заробляти і, обрізуючи купони, через інтеліґентських демократичних політиків »добро народу і нації« захищати.

Отже остається нашій безсилій але властолюбивій інтеліґентській демократії одно. Піддержати принаймні свій старий опозицийний моральний авторітет в очах народу: вдавати, що вона і далі бореться з »ворогами« того »народу«; що вона і далі »захищає народ перед зажерливими панами«. Бо коли-б з очей того народу спала ця остання полуда, коли-б і він перестав нарешті вірити,що демаґоґічні інтеліґенти

  1. Напр. заява Ґенерального Секретаріяту з д. 3 падолиста 1917 р. і т. д