»народом«, що вона не хоче влади, що вона не єсть аристократією — творить власне найгірший тип аристократії. Вона дає нації таких провідників, які замість досконалити себе, намагаються »усвідомлювати« своїх виборців і які всю відповідальність за свої помилки, за своє безсилля і за свою нікчемність переносять із себе на вибравший їх »суверенний народ«.
Цю істину своїм інстинктом добре розумів отой невчений і неграмотний »куркуль«, який вже за Центральної Ради гнав од себе геть тих всіх, що й тепер предлагають йому »заступати його інтереси«. І деморалізуючий вплив інтеліґентської демократії фатально відбився не на цих здорових і сильних »низах« українського хліборобського класу, а власне на його ослаблених своєю історичною минувшиною, здеморалізованих прикладом фінансової буржуазії, його більшеземельних заможніщих »верхах«.
Гетьманщина впала не тому, що інтеліґенти зробили проти неї »повстання« і повставши опинились за кордоном. Гетьманщина, сама її суть, її історична роля, була захитана від того дня, коли ті, що тоді правили, розігнавши зїзд селянських спілок, стали одночасно балакати з демократичними балакунами. Фатальним для істнування Гетьманщини було те, що стара наша земельна аристократія замість, по прикладу своїх батьків, дідів і прадідів, самій пійти до хліборобського народу; самій поговорити зі своїм рідним хоч і меншеземельним братом-хліборобом; самій взятися до його орґанізації, ставши в один ряд з його-ж власними авторітетними і сильними провідниками, — стала, по прикладу трусливих представників інтернаціонального капіталу, шукати собі поміж тими чи иншими інтеліґентами таких »популярних« комісіонерів, які-б своєю зручною політикою її од »народу« захищали.
Або не треба було чіпати Центральної Ради і — признавши, що сидячі в ній інтеліґентські державні мужі своєю »популярностю« здатні правити »народом« і здатні здержувати його од руїни і грабунків — просто фінансувати та піддержувати цих державних мужів і самім сидіти спокійно по своїх кутках, ось так, як це робить приміром зі своїми Сеймами »побуржуазнена« стара земельна аристократія польська. Або-ж, признавши зовсім слушно, що здеклясована інтеліґенція нездатна Україною правити, самім взяти владу в свої руки. Але тоді вже самім піти до »народу« і говорити іменно з »народом«, а не балакати — як з його »представниками« — з зібраними в ріжних українських і російських »демократичних« партіях тими самими, інтеліґентськими державними мужами.
