Моральний авторітет національної аристократії лежить в основі законности влади і правної свідомости всіх націй в тих добах їх історичного істнування, коли влада єсть дійсно владою, коли аристократія єсть дійсно аристократією і коли кризиси авторітету не руйнують життя націй так, як в сучасній безвладній, безавторітетній, беззаконній добі, що оце тепер ми з цілою Европою переживаємо. Бо істнування скодифікованих, списаних законів, зовсім не означає факту, що в масах істнує почуття законности і пошана перед законом. Факт морального авторітету національної аристократії все попереджає кодифікацію тих законних норм, які під проводом і владою цієї аристократії повстали. Істнування наприклад сучасного европейського скодифікованого права може служити тільки доказом, що нації Европи колись мали свої морально авторітетні аристократії. З їх упадком, з упадком їх морального авторітету і законности їх влади, вивітрюється і скодифіковане право, що з такої авторітетної влади повстало. Тільки нова поява матеріяльно сильної і морально авторітетної аристократії може покласти основи для нових дійсно шанованих і авторітетних правних кодексів всякої нації.[1]
Фактичний моральний авторітет національної аристократії залежить од взаємного до себе відношеня двох чинників:
1. од прикмет громадської моралі тих, хто хоче орґанізувати, хто хоче правити — тоб-то од прикмет громадської моралі національної аристократії
- ↑ Подібно старим писаним законам, і всякі давні »літературні мови«, і т. зв. »народні звичаї«, і багато инших завмерших або завмираючих форм громадського життя можуть служити архівним матеріялом для пізнання діл вже загинувших національних аристократій. Наприклад наша стара книжна руська мова, це мова нашої колишньої аристократії — тих князів, землян, бояр і духовних, які за князівських, а потім за литовських часів, правили зразу всіма трьома руськими племенами, а потім тільки племенем українським і білоруським, та творили одну і спільну аристократію для цих племен, що маючи оцю одну руську аристократію, були тому власне одною тоді »руською нацією«. Наші сучасні народні весільні обряди являються, покаліченою за довгий час, копією весільних обрядів нашої старої князівсько-дружинної аристократії з часів сотвореної цією аристократією Князівської Руської Держави. Наші сучасні народні історичні думи — це тільки звульґарізовані і перекручені останки колись безмірно багатшої української лицарської поезії, сотвореної нашою шляхецько-козацькою аристократією в часах ренесансу під проводом цієї »української« вже аристократії (бо ця шляхецько-козацька аристократія була тільки »на Україні«, а не було її ані в Білій Руси, ані в Московщині) нашого окремого вже од иншої »Руси« державного і національного життя. Навіть народня ноша, це останки мод, перейнятих колись пасивними масами од старих пануючих аристократій. Бо пасивна маса нації, власне завдяки своїй пасивности і консервативности, значно довше зберігає в собі останки всяких старих політичних і культурних форм, виттворених колишніми активними національними аристократіями тоді, коли вони були сильні і користувались в очах цих мас фактичним моральним авторітетом і поки, з упадком своєї сили і авторітету, вони не уступили свого місця аристократіям новим. Історія всякої нації — навіть коли її редаґують демократи — остається реєстром перейнятих »народом« діл старих панів. Вона завжди уявляє із себе подовжний розріз і огляд наслідків творчої орґанізацийної праці колишніх, йдучих одна за другою, подібно ґеольоґічним покладам, сильних і авторітетних національних аристократій.
