Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/292

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


по природі своїй не може бути зорґанізований, а може бути тільки орґанізованою силою вгамований і завойований — це ахіллєсова пята всякої пацифістичної, внутрі неорґанізованої, складеної з ріжних мішанців демократії, джерело її вічного і необхідного для її істнування шарлатанства.

Не буду тут перечисляти всіх цих безконечних форм орґанізації хаосу, якими оперують безрезультатно демократичні маґи. Зрештою українському читачеві, що пережив всякі »соціялізації«, »націоналізації«, »вибори до установчих зборів« і т. п., поки не докотився назад до старого »поліцейського участка«, названого тепер комуністичною чрезвичайкою — ці форми досить відомі. Про деякі з них буду говорити дальше. Тут, коли мова про расу, хочу звернути увагу на одну цих форм, а саме на раціоналістичну »ідею« демократичної нації.

Нація демократії — це не єсть нація класократії. Ці дві форми буття нації в лоні одного колективу на одній території більше собі смертельно ворожі, ніж ворогуючі між собою дві зовсім ріжні нації. Нація при класократії це орґанічне сполученя активних і пасивних елєментів на одній території, в звязаних рисами внутрішньої стихійної симпатії і подібности класах, і орґанічний твір, випливаючих з такого сполученя, ритмічних та орґанізованих форм матеріяльного і духового життя. При демократії це екстериторіяльна спілка нічим між собою орґанічно не звязаних одиниць, побудована не на одідичених по минувшині спільних стихійних хотіннях, які у цих, мішаного походженя і розпорошених одиниць, абсолютно ріжні, а на певних раціоналістично, розумово доказуваних спільних цілях в будуччині, яких здійсненя має принести ту чи иншу користь даній спілці.

Такий утилітарний і раціоналістичний характер демократичної нації, потрібуючий льоґічних доказів та переконування і »переконуючий« тільки для тих, кого розуміється можна »переконати«, робить з нації, що була очевидним фактом при орґанічній класократії — вимагаючу ріжних доказів фікцію при хаотичній демократії. І може панувати в життю оця фікція так довго, доки серед даної нації істнують ще здержуючі, консервативні, нерозложені останки попередніх орґанічних сполучень, які держаться самі собою без патріотичних доказів і без переконування демократії.[1] — Або, доки істнує одідичений

  1. В цьому між иншим лежить основна ріжниця української демократії галицької від демократії наддніпрянської. Деструктивна діяльність першої не дає таких катастрофічних наслідків, як деструктивна діяльність другої, тому, що в Галичині заховались унаслідовані ще від класократичної Галицько-Володимисрької Держави, і ще вкрай не розложені останки старої Руси, в формі орґанічних, консервативних класів: патріярхального селянства, міщанства, дрібної шляхти і, особливо, сімейного духовенства, що вийшло переважно зі шляхти, перебравши її державно-національні традиції. Вся оця галицька »тверда Русь«, не потрібуюча для свого істнування демократичного переконування, стихійно противостоїть від столітть своїм національним консерватизмом хаотичному напорові »мягкої« демократичної Польщи, і поскільки галицька демократія тільки, бореться з Польщею та йде в тім по лінії стихійного національного консерватизму  — постільки її діяльність, абсорбуючись цим консерватизмом, шкоди великої національному орґанізмові не приносить.
    На Наддніпрянщині стара класократична орґанічна Русь вже давно пала в нерівнім бою. Її останки розплились в охлократичній »общерусскости«, або опинились серед виміраючих »зубрів« старої панської консервативної Польсько-Литовської Держави. Тому стихійним, орґанічним заборолом проти напору Росії ця мертва вже Русь тут служити не може. Нащадок цієї наддніпрянської Руси: Українство — орґанічний твір козацько-шляхецького класу XVII ст. — могло би — як орґанічна, стихійна, непотрібуюча раціоналістичних доказів демократії і тому реальна а не фіктивна сила — істнувати тоді, коли б відродився, скріпив себе новими созвучними елєментами, і на ново зорґанізувався оцей основний лицарсько-хліборобський консервативний український клас. Власне цей процес виявився у відродженім в 1918 р. Гетьманстві — єдинім сучаснім прояві орґанічного, стихійного, а не літературного, фіктивного українства. На жаль весь »порив« української демократії пішов на знищеня слабих зачатків цього єдине Україно-творчого процесу: — пішов на знищеня відроджуючихся орґанічних консервативних основ Української Нації. Тому після виконаня цього »патріотичного« діла, українська демократія підрізала сама під собою сук, на якому могла би сидіти і стала знов тим, чим вона була і давніще: розпорошеним зборищем взаємно себе ненавидячих літераторів, абсолютно нездатних до політичної творчости і абсолютно безсилих в боротьбі з Росією.
    Пробним каменем для галицької демократії була б її діяльність тоді, колиб в Галичині не стало раптом Польщи так, як на Наддніпрянщині не стало в 1918 р. Росії. Судячи по неповнім правда досвіді 1919 р. — а саме: великім лібералізмі Галицького Уряду і тому все зростаючій проти нього опозиції з боку крайніх деморатичних елєментів — треба боятись, що галицька демократія показала б тоді всю свою деструктивну суть так само, як і демократія наддніпрянська і що вона так само кинулась би тоді на знищеня власних консервативних підстав нації і держави, якими вона держиться, поки власної держави немає і поки вона тільки: за будуче національне визволеня бореться з Польщею. Не забуваймо, що перед 1918 р демократія наддніпрянська теж виспівувала (що правда, не розуміючи) на національних святах: »Гетьмани, Гетьмани, як би то ви встали« — і дуже була мила для тих »поміщиків і куркулів«, які купували та видавали її газети та журнали.
    Коли ціле українство не має остатись тільки відміною старого орґанічного опору Руси проти Польщи — проявом »південно-західнього руського« життя, який можливий в значінню деструктивної політичної сили тільки під Польщею — то воно мусить з українства слизнякуватого, »мягкого«, демократичного, перетворитись в українство класократичне, »тверде«, таке, якими були ці залізні завойовники, що оцю тверду стару західню Русь колись були сотворили. Не з русофобських спекулянтсько-демократичних деклямацій, писаних у зайнятім Польщею Львові, зможе таке українство народитись. Тільки відродженя і орґанізація в українських національних формах — як в Галичині, так і в Наддніпрянщині — основних, матеріяльно сильних, духово обєднаних, продукуючих і лицарських консервативних класів і така їх внутрішня сила, щоб її вистало, як на одвойованя України з під метрополій, так і на вичищеня її з внутрішньої демократичної гнилі, зможе покласти основи Українській Нації і перетворити українство з демократичної політичної спекуляції, або галушково-літературного провінціонального провансальства, в творчу, велику, світову національну силу.