Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/294

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


тії«. Тим пояснюється факт, що ні одна нація не почала і не може почати свого істнування від демократії і що демократичні надії можуть істнувати тільки там, де вже була або єсть своя власна національна держава, тоб то там, де вже були і правили свої власні класократичні або охлократичні аристократії.[1]

  1. Др. В. Старосольський в своїй »Теорії Нації«, маючи очевидно на думці класократичні періоди життя націй (він говорить в данім разі про феодальну передкапіталістичну державу), подає таку зовсім слушну їх характеристику: »Кождий з політично активних елєментів цеї віджитої доби (чому віджитої? — демократія теж не раз вже в історії »відживалась«, а про те знов маємо її розцвіт сьогодня. В. Л.) був з соціольоґічного боку спільнотою, був суспільством обєднаним не тільки зовнішньо, механічно, але орґанічно внутрішньо, з живим почуттям приналежности до себе на внутр і окремішности на вні, спеціяльно супроти инших суспільних класів. І не тільки кожний з них для себе був спільнотою… Момент авторітету становить основу як монархічного так і аристократичного принціпу і на ньому основане становище церкви. Отже побудована на основі авторітету орґанізація має все характер спільноти. Силою, яка удержує її та її внутрішній лад єсть психічний настрій, а не льоґічна рація, є стихійна а не свідома воля. Поки авторітет пануючих чинників держався, удержувався побудований на ньому суспільний та політичний лад, як спільнота, в якій розділ поміж пануючими та поневоленими находив практичне одобреня також з боку поневолених (які ж це »поневолені«, що »одобрюють« своє поневоленя? В. Л.) власне дякуючи стихійній силі авторітету« (ст. 74 — 5). А далі, пишучи про демократію, Автор теж зовсім слушно каже: »раціоналізм і демократія означають в першій мірі повну атомізацію; суспільність розбивається на поодинокі людські одиниці як на атоми, з яких тільки механічно, штучно, шляхом зложеної орґанізації має зродитись вища цілість« (ст. 77). Після вищесказаного незрозуміло, чому Автор пише про »6езнаціоналість феодальної передкапіталістичної держави« і запевняє, що »історично народини сучасної нації є звязані з народинами сучасної демократії« (ст. 89). Поминувши вже те, що феодалізми бували ріжні, бували класократичні, але бували (як про це мова дальше) і демократичні, в цих твердженях єсть инша засаднича помилка. Розуміється демократичний період життя нації звязаний з народинами демократії і зі знищеням класократії чи охлократії: щоб сотворити демократичну Францію треба було ново народженій демократії розложити пануючу перед тим французську, а не якусь иншу, охлократію; щоб будувати демократичну У. Н. Р. треба було розвалити недемократичну українську Гетьманщину і т. д. Але ж ніодна сучасна та й не сучасна нація — як така — не народилась при демократії і від демократії. Хай Автор вкаже хоч одну націю в світі, яка б виробила свою окрему назву, окрему мову, здобула окрему територію, придбала свою історичну традицію, збудувала свою державу, одно слово стала національною індивідуальностю та окремішностю при пануванню демократії. Хіба Англія, Франція, Німеччина і т. д. стали націями тоді, коли у них появилась демократія? Хіба тоді виросла їх національна сила і могутність? Хіба ці Англійці, що збудували сьогодняшні демократичні Північно Американські Штати, були демократами? Хіба Угорщина наприклад це слаба нація тому, що в ній слаба демократія? Хіба Провансальці, Ірландці, Українці, південно-американські »нації«, це найсильніщі нації тому, що вони найбільше демократичні? І чи причина слабости цих націй не лежить в тому, що на чолі їх стоять власне демократії і що демократичний хробак розкладу звив собі кубло вже в самім зерні, з якого мають допіру вирости ці нації? Зокрема приклад південно-американських націй такий у цьому відношеню поучаючий, що на ньому варто зупинитись уважніще.
    Др. Старосольський пише, що »колискою« цих націй була »типова боротьба демократії« за визволеня і що власне в цій демократичній боротьбі проти метрополії »замаяв самостійницький стяг« і настав »момент народин нових націй« (ст. 87). Послухаймо одначе, що кажуть історики цих націй. Наприклад García Caldéron сам Перувянець, в своїй надзвичайно цікавій праці: »Les démocraties latines de l'Amérique« (цю працю цитує і Др. С., не звертаючи одначе належної уваги на подані в ній факти, які абсолютно перечать його національній ґльорифікації демократії) подає ось який образ народин і сучасного стану оцих націй. Перш за все початки їхньої національної єдности поклала іспанська (а в португальських колоніях — португальська) метрополія тим, що своєю жорстокою і упертою уніфікацийною політикою вона звязала прибувших в ці колонії Іспанців (звуться там ці іспанські колоністи креолами) з місцевим індийським населеням одною католицькою вірою і накинула цьому місцевому населеню іспанську мову. Без цього вікового уніфікацийного процесу, повстання всіх цих націй з одною національною вірою і одною національною іспанською (або португальською) мовою було б неможливе. Caldéron пише: »Креоли творять націю проти Іспанців; метиси (мішанці Іспанців з Індийцями) сотворять потім демократію проти креолів оліґархів (отже не проти метрополії, як думає Др. Старосольський!). Це дві фази одної великої революції« (ст. 44). І далі пояснює: »можна розріжнити три етапи в цьому визвольному русі: колоніяльний, монархічний і республіканський«. В першому, пануючі в колоніях креоли заховують лояльність супроти метропольної монархії. В другому, вони (креоли, а не метиси демократи), в боротьбі з ослабленою метрополією, хочуть сотворити зі своїх країн свої національні монархії, при чім — додає Calderon — »креоли, провідники революцийного руху проти метрополії, ховають від пасивної, рутинної, часто роялістичної (у відношеню до іспанських Монархів) юрби свої сміливі амбітні замисли. Ці (іспанського походженя) американські аристократи — монархісти. Визволяючи від метрополії свої країни, ґенерали і державні мужі бажають забезпечити новим націям сталість монархій«. Ітурбід стає в 1822 р. Імператором в Мексиці. Помішники Болівара (в цім самім часі) пропонують йому корону. Бельґрано на конгресі 1816 р. заявляє, що найкращою формою правління для визволеної Арґентини єсть обмежена монархія і багато тодішніх депутатів бажає возстановленя трону Інків, сотвореня власної династії і т. д. »Ці оснувателі (fondateurs) самостійности розуміли, що тільки сильний режим міг вирвати нові нації з під демаґоґії та анархії… Вони хотіли монархії без деспотизму, політичної солідності! без іспанської опіки« (ст. 45 — 6). »Монархія — додає вже від себе Caldéron — дала б південній Америці стійкість (stabilité) і самостійність; вона б не допустила до горожанських війн і піввікової анархії«, яка настала власне під пануванням демократії. І тільки ці південно-американські нації сильні, де — як наприклад в Бразилії — по словам Caldéron’а: »монархія зформувала націю«, де вона »сотворила єдність отчизни«, де її »принципи авторітету заховали Бразилію од сталої революцийної крізи, в якій мучаться инші південно-амер. нації« (ст. 168 — 170). Така стала кріза характеризує власне етап третій: демократично-республіканський.
    Всі південно-амер. демократії, репрезентовані головним чином метисами, народились не в боротьбі з метрополією, а в боротьбі з власною креольською класократичною аристократією, після того, як ця аристократія, визволивши колонії, сотворила нові держави і нові нації та прищепила демократичним метисам самостійницько-національні ідеали. Слабість і незорґанізованість креольської класократії не дозволила їй удержати в більшости південно-американських націй сотворених нею по визволеню з під метрополії, власних монархій. Вони були повалені охлократичними »народніми« повстаннями і диктатурами, після яких допіру настало панування демократії. Отже ці демократії, як скрізь і завжди так і тут, прийшли вже на готові, вже сотворені нації і держави. Свідомість національної окремішности і початки державности дали креольські класократи, а державні апарати потворили диктатори охлократи. У іспансько-індийського метиса стало більше політичного демократичного інстинкту і терпцю, ніж у нашої наддніпрянської демократії, що не хотіла підождати поки — як там іспанські креоли, так тут місцеві хлібороби, або як каже демократія — »російські та польські поміщики і куркулі« сотворять їй за Гетьманщини власну національну державу, яку вона згодом могла б опанувати. Але тому що фундаменти більшости цих південноамериканських держав та націй, завдяки слабости сотворившої їх креольської класократїї, були дуже слабі, то повставші на руїнах оцих недовговічних класократичних монархій та охлократичних диктатур і позбавлені тому консервативних класів та сильного державного апарату тамошні демократичні республіки »деґенеруються — як пише Caldéron — в комедію дрібних нікчемних інтересів, в революцийну орґію«. Правлять всі ці демократії, позбавлені власної внутрішньої сили, при помочі закордонних капіталів, які вони на найбільше тяжких і принижуючих умовах для своїх урядів позичають (ст. 350). Такий республікансько-демократичний уряд — пише Caldéron — це казна. З неї живуть посередно або безпосереднєо всі горожане, тоді коли чужинці (які, завдяки закордонним позичкам, знаходяться під охороною окремих законів!) експлуатують місцеві національні багацтва і ними користуються« (ст. 358). Демократичне правління в таких республіках, по словам одного мексиканського державного мужа, це »адміністрація бюрократії цивільної, яка знаходиться під протекцією бюрократії озброєної: армії« (ст. 352). До цього у Caldéron’а знаходимо поясненя, що число цієї правлячої демократичної бюрократії весь час страшно швидко зростає. З одного боку кожний новий демократичний правитель збільшує число державних посад, щоб обдарувати ними своїх прихильників, допомігших йому здобути владу; з другого — матеріяльно непродукуюча демократія дбає про розвиток національної культури в той спосіб, що літераторам і культурним діячам дає теж державні посади, в наслідок чого культура розвивається слабо, але бюрократів літераторів стає з кожним днем чим раз більше. Можна собі уявити, який характер приймає »громадське життя« в цих демократичних націях, де державна казна служить головним »засобом продукції« і джерелом матеріяльного істнування для патріотичних горожан і де рішаючий голос в справі володіння цею державною казною має армія. Наприклад в республіці Болівії (названої так од імени оснувателя цієї дерлеави і творця болівіянської нації Симона Болівара) було — як пише історик Болівії Arguedas — між 1825 і 1898 р. більше ніж шістьдесят революцій і ціла серія міжнародніх війн. В цім часі шість президентів були замордовані, не рахуючи тих, що умерли на вигнанню« (цитую за Caldéron’ом ст. 108).
    Отже на підставі вищесказаного думаю, що звязувати народини нації з народинами демократії, як робить Др. Старосольський — це з погляду »Теорії Нації« — не вірно, а з погляду її практики, для якої пишуться теорії — дуже небезпешно.