одідичені по попередніх стадіях істнування. І коли попередні аристократії національної свідомости пасивним масам не дали, то охлократія цієї свідомости не витворює ніколи. Тільки такі людські громади, що перейшли через панування класократії і що тоді поставали орґанічними націями, можуть, опинившись під владою охлократії, задержати в нових охлократичних формах свою національну свідомість, продовжувати бути активними, живими націями. Инші замерзають в такому недорозвиненому стані, в якому їх застала охлократія і, поскільки не умруть в цьому летарґічному сні, можуть знов почати розвиватись тільки тоді, коли охлократична влада на їх території буде переможена класократією.[1]
- ↑ Питання — чи охлократичним методом орґанізації можна сотворити або »відродити« націю — повинно особливо інтересувати Українців Наддніпрянців, вихованих переважно в російській охлократичній культурі і унаслідовавших від цієї культури охлократичний (соціялістично-»народничеський« в ріжних відтінках) спосіб думаня. Ширше маю надію зайнятись цим питанням в дальших »Листах«, тут тільки зазначую побіжно його головні складові частини.
Охлократичний, так само як і класократичний, метод орґанізації відріжняється основно від методу демократичного ще й тим, що він не може бути як той, тільки писаний чи говорений — одно слово, тільки пропаґований, — але мусить бути одночасно і роблений. Це значить, що реальної охлократії, як і реальної класократії, не можна помислити без залізної активної орґанізації. Тому всі наші охлократизуючі, а по суті демократичні письменники, які тільки пишуть ріжні охлократичні, на надіях на »народ« побудовані проґрами, але одночасно нездатні творити для реалізації цих проґрам відповідних охлократичних активних орґанізацій, можуть бути сміло при розгляді цього питання поминені, як quantité négligeable. Це відноситься однаково як до тих охлократизуючих демократів, що в своїх літературних фантазіях »на чолі народа будують Україну« при помочі якоїсь більше або менше радикальної »соціялізації«, так і до тих, що на чолі того самого народу в своїх публіцистичних творах виганяють з України »азіятську Росію« чи взагалі »чужинців« при помочі якоїсь радикальної »націоналізації«. Їх місце в категорії здатних тільки до руйнування демократичних літературних спекулянтів, які на »ідеях« роблять свою особисту карєру. Дійсний реальний народ, а не народ фіґуруючий в українській народницькій літературі, йде за охлократичними народніми гаслами тільки тоді, коли сама охлократична аристократія, яка ці гасла пропагує, уявляє із себе фанатично-імперіялістичну, спаяну одною вірою, войовничу і залізно зорґанізовану силу. Українські есери чи ліві еедеки, які »диференціюються« з хвилиною, коли їх збереться більше ніж три чоловіка, або українські охлократичні націоналісти, які »ненавидіти Москаля« і поборювати москвофільство можуть тільки по одинці, бо вже будучи вдвох, вони бються перш за все самі проміж собою — ніякого народу за собою ніколи не потягнуть і до нічого иншого крім »літературної боротьби« (або писання доносів і наклепів на українських класократів монархістів) вони не здатні. Демократичний пацифізм, демократична раціоналістична спекуляція охлократичними ідеями при повнім браку якоїсь одної охлократичної містичної віри та охлократичного войовничо активного темпераменту, і врешті повна демократична дезорґанізованість, одріжняють літературних охлократів українофілів, що сьогодня »будують на народі« і »репрезентують народ« на еміґрації, від охлократів дійсних, розумних, досвідчених, кочових чи полукочових войовників, які без всякого українофільства реально правлять реальними народніми масами на Україні. Ці дійсні, розумні охлократи знають дуже добре, що для того, щоб оперти свою владу на народі, треба брати цей народ таким, яким він єсть. І коли цей народ інстинктивно хоче тільки знищеня інтензивного »панського« та »куркульського« хозайства і хоче тільки більше землі, щоб повернути до екстензивного, менше продуктивного і вимагаючого менше праці хліборобства, то, щоб оперти свою владу на такому народі, треба йому цю землю дати, але не можна при помочі
