Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/328

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


одідичені по попередніх стадіях істнування. І коли попередні аристократії національної свідомости пасивним масам не дали, то охлократія цієї свідомости не витворює ніколи. Тільки такі людські громади, що перейшли через панування класократії і що тоді поставали орґанічними націями, можуть, опинившись під владою охлократії, задержати в нових охлократичних формах свою національну свідомість, продовжувати бути активними, живими націями. Инші замерзають в такому недорозвиненому стані, в якому їх застала охлократія і, поскільки не умруть в цьому летарґічному сні, можуть знов почати розвиватись тільки тоді, коли охлократична влада на їх території буде переможена класократією.[1]

  1. Питання — чи охлократичним методом орґанізації можна сотворити або »відродити« націю — повинно особливо інтересувати Українців Наддніпрянців, вихованих переважно в російській охлократичній культурі і унаслідовавших від цієї культури охлократичний (соціялістично-»народничеський« в ріжних відтінках) спосіб думаня. Ширше маю надію зайнятись цим питанням в дальших »Листах«, тут тільки зазначую побіжно його головні складові частини.
    Охлократичний, так само як і класократичний, метод орґанізації відріжняється основно від методу демократичного ще й тим, що він не може бути як той, тільки писаний чи говорений — одно слово, тільки пропаґований, — але мусить бути одночасно і роблений. Це значить, що реальної охлократії, як і реальної класократії, не можна помислити без залізної активної орґанізації. Тому всі наші охлократизуючі, а по суті демократичні письменники, які тільки пишуть ріжні охлократичні, на надіях на »народ« побудовані проґрами, але одночасно нездатні творити для реалізації цих проґрам відповідних охлократичних активних орґанізацій, можуть бути сміло при розгляді цього питання поминені, як quantité négligeable. Це відноситься однаково як до тих охлократизуючих демократів, що в своїх літературних фантазіях »на чолі народа будують Україну« при помочі якоїсь більше або менше радикальної »соціялізації«, так і до тих, що на чолі того самого народу в своїх публіцистичних творах виганяють з України »азіятську Росію« чи взагалі »чужинців« при помочі якоїсь радикальної »націоналізації«. Їх місце в категорії здатних тільки до руйнування демократичних літературних спекулянтів, які на »ідеях« роблять свою особисту карєру. Дійсний реальний народ, а не народ фіґуруючий в українській народницькій літературі, йде за охлократичними народніми гаслами тільки тоді, коли сама охлократична аристократія, яка ці гасла пропагує, уявляє із себе фанатично-імперіялістичну, спаяну одною вірою, войовничу і залізно зорґанізовану силу. Українські есери чи ліві еедеки, які »диференціюються« з хвилиною, коли їх збереться більше ніж три чоловіка, або українські охлократичні націоналісти, які »ненавидіти Москаля« і поборювати москвофільство можуть тільки по одинці, бо вже будучи вдвох, вони бються перш за все самі проміж собою — ніякого народу за собою ніколи не потягнуть і до нічого иншого крім »літературної боротьби« (або писання доносів і наклепів на українських класократів монархістів) вони не здатні. Демократичний пацифізм, демократична раціоналістична спекуляція охлократичними ідеями при повнім браку якоїсь одної охлократичної містичної віри та охлократичного войовничо активного темпераменту, і врешті повна демократична дезорґанізованість, одріжняють літературних охлократів українофілів, що сьогодня »будують на народі« і »репрезентують народ« на еміґрації, від охлократів дійсних, розумних, досвідчених, кочових чи полукочових войовників, які без всякого українофільства реально правлять реальними народніми масами на Україні. Ці дійсні, розумні охлократи знають дуже добре, що для того, щоб оперти свою владу на народі, треба брати цей народ таким, яким він єсть. І коли цей народ інстинктивно хоче тільки знищеня інтензивного »панського« та »куркульського« хозайства і хоче тільки більше землі, щоб повернути до екстензивного, менше продуктивного і вимагаючого менше праці хліборобства, то, щоб оперти свою владу на такому народі, треба йому цю землю дати, але не можна при помочі землі заманювати його до »України«. На таке демократичне обманство ніяка реальна охлократична влада позволити собі не може, раз тільки Україна в очах народу це щось таке, чого ще нема і що треба допіру певним інтензивним зусиллям сотворити. Всяка дійсна народня охлократична влада завжди увільняє народ од всякого інтензивного зусилля, а не пропонує йому »будувати« якусь нову, йому незнану »народню соціялістичну« чи »націоналістичну« Україну, як це робили і роблять наші, на народнім охлократичнім українстві спекулюючі, ріжні демократи.
    Тактика большовицької охлократії на Україні, що довела її до сучасної перемоги, була типовою для всякої охлократії. Большевики спровокували при помочі української демократії »національне повстання« проти класократичної (по свому заложеню і замислам) хліборобської Української Гетьманської Держави тільки тому, що ця держава була власне українська (проти Денікіна і Вранґеля большовики національних українських повстаннь не провокували) і що вона почала прищіплювати народнім масам позитивну державно-національну українську свідомість. Згадаймо, як ортодоксальні, охлократичного типу, соціялісти завжди вороже і з недовірям ставились до національних змаганнь соціялістів недержавних,тобто безвласнопанських націй і як вони вважали такі змагання для своїх цілей утопійними. Поборювати »панів« при помочі національних гасел охлократи можуть тільки тоді, коли ці »пани« самі національно активні, коли вони самі намагаються прищепити масам національну свідомість. Типовим з цього боку єсть приклад старої Франції, про що мова далі, а в новіщих часах приклад південно-американських республік, де всякі охлократичні »народні вожді« стали во імя мексиканського, бразильського, перуванського, чилійського і т. д. націоналізму поборювати при помочі метисів, Індийців та Неґрів місцеву класову креольську (іспанського та португальського походженя) аристократію тільки тоді, коли власне ця аристократія, визволивши всі оці колишні колонії з під влади іспанської і португальської метрополії, сама знаціоналізувалась і сама прищепила національну свідомість своїм мексиканським, бразильським, перуванським, арґентинським і т. п. націям. На безконешній »національній« боротьбі з місцевими »панами чужинцями« спекулює, здатна тільки до патріотичного галасування демократія, яка хоч нації в той спосіб ніколи врешті решт не визволяє, але з анархічної патріотичної опозиції сама кормиться. Репрезентуюча реальний народ, реальна, войовнича, здатна до державної творчости охлократія ніколи такого рода »національним усвідомлюваням народу« не займається. Вона використовує завжди ту національну свідомість, яку народ в дійсности має, тоб то свідомість, яку він од пануючої державної аристократії вже одержав. Отже і »народня«, »робітничо-селянська Україна« могла служити аґітацийним гаслом для реальної охлократії на Україні тільки доти, доки проти неї істнувала реально пануюча »Україна панська«. Але коли ця »панська« Гетьманська Україна упала, не встигши за короткий час свого істнування прищепити національну свідомість пасивним масам, то разом з нею зникла для охлократів і потреба в національних гаслах для поборювання при помочі реакції України »народньої« против-панської — акції реально істнуючої України »панської«. Тому на другий день після перемоги над реальною активною Гетьманською Україною піднятого демократичними спекулянтами »українського народнього повстання«, піднявші це повстання українські демократи були вишвирнуті з України разом зі своїм »народолюбним патріотизмом« і своєю »на народі опертою національною акцією« при помочі цього самого повставшого народу, на чолі якого опинились дійсні, реальні, — національно ще не українські, як і цей реальний народ — большовицькі охлократи, що це повстання були спровокували. Коли б класократична Гетьманщина продержалась так довго, щоб пасивні народні маси змогли були придбати під її пануванням українську національно-державну свідомість, то і охлократична Українська Радянська Республіка, що на її руїнах повстала б, могла б була по інерції і по реакції задержати український національний характер. Але так, вона не єсть і не може бути національно українською і саму свою українську назву вона задержить так довго, поки не минеться (не дай Боже!) для неї небезпека відновленя хліборобського класократичного Гетьманства. Так само, як старі атрібути колишньої козацької державности консервувала стара царська охлократична Росія так довго, доки істнувала для неї небезпека з боку ще нерозложеної старшини козацької, доки не вивітрились послідні останки цього великого діла завойованя і сотвореня України та прищепленя народові української національної свідомости, яке зробив був Гетьман Богдан при помочі лицарсько-хліборобської шляхецько-козацької класової аристократії. І сьогодня відродити орґанічну Українську Націю і сотворити національну Українську Державу може тільки сильний, орґанізований, лицарський і продукуючий клас, який, перемігши пануючу охлократичну, большовицьку аристократію, одвоює Україну та обмежить авторітетом монархії та реліґії свою творчість і свій імперіялізм відповідно до степені восприїмчивости пасивних народніх мас. Наші охлократизуючі демократи супроти реальних большовицьких охлократів безсилі, бо однакові з ними по своїй теоретичній ідеольоґії і по своїй політичній орієнтації »на народ«, вони безмірно низчі від них по своїм внутрішнім прикметам, по своїй практиці. Єдине діло, до якого вони, як демократи, здатні, це залазити у всі щілини в большовицький охлократичний державний апарат, щоб його своєю присутностю розкладати, ослабляти та опановувати. І це мабуть було б для їхнього діла користніще, ніж поборювати на еміґрації українських хліборобів гетьманців. Бо перебування на вигнанню оцих гетьманців підчас панування на Україні охлократії вповні оправдане і природне. Натомість не може бути »ідеольоґічного« оправданя для втечи од перемігшого на Україні реального народу тих, що мають претензію цей народ своїми особами і своєю спекулятивною ідеольоґією репрезентувати.
    Вище сказане — як взагалі мої »Листи« — відноситься до Наддніпрянщини. В Галичині, де пасивні маси вже одідичили по старій класократичній Руси і тому вже мають вроджене почуття національної окремішности супроти Польщи, і де вже єсть войовнича, здатна на риск і активні (а не тільки пасивні) жертви, обєднана однім фанатичним і полу-містичним націоналізмом охлократична провідна верства — охлократичний метод орґанізацїї багато природніщий і для боротьби з польською демократією доцільніщий. Але тут він зустріне мабуть ці самі труднощі, що зустріла в Польщі анальоґічна пепеесовська охлократія польська. З одного боку: вищий розвиток матеріяльної культури, без зруйнування якої (або як влучно зве такий процес Проф. М. Грушевський: без варваризації життя) не може бути перемоги опертої на »революцийнім народі« охлократії — а з другого: небезпека від сусідньої большовицької охлократії всеросійської, яка, по перемозі польської, або галицько-української охлократії, може дуже легко підняти проти них во імя ще більше »народніх« кличів інтернаціональних, чи власно кажучи безнаціональних, польські і галицько-українські народні маси…