міру його зросту все нові форми міжкласових взаємовідносин, все вищі форми громадського життя, і, прилучаючи до себе витворені цим зростом нові творчі аристократичні елєменти, бережуть тим самим реальну, стихійну, орґанічну, дійсно національну, всекласову духову єдність.
Однородність хотіннь пасивних і активних елєментів нації удержується тут весь час таким природнім уґрупованям ріжнокласової національної аристократії, яке не викривляється ані демократичними політичними шахрайствами, ані неістнуючим тут поліцейсько-казарменним охлократичним державним апаратом. Вона відповідає степені внутрішньої сили і потрібности для нації кожного класу і спірається на моральній авторітетности кожної класової аристократії в своїм класі. В цьому полягає ритмічність, гармонійність і орґанічність громадського життя по класократичному методу зорґанізованої нації.[1]
- ↑ На европейському континенті найбільше виразний і найменше здеґенерований тип класократії бачимо в Угорщині. Осівши в землю серед численної пасивної маси иншої раси та ставши землевласниками, прекрасно зорґанізовані мадярські войовники витворили при династії Арпадів класократичний устрій дуже подібний до англійського (майже одночасно покладені основи обох дуже подібних конституцій: англійська Велика Хартія 1215 р. і мадярська Золота Булла 1222 р.). У віковій пізніщій боротьбі з охлократією східною — турецькою, а потім з охлократією західною — австрійською, угорська земельно-лицарська класократія зуміла зберегти себе од демократичного розкладу і заховала свою силу по сьогодняшній день. Пробним каменем для її дальшого істнування буде те, чи зуміє вона, по прикладу консерватистів англійських, зміцнити та одсвіжити себе прийняттям в свої ряди созвучних їй лицарсько-продукуючих елєментів (в Угорщині такі активні елєменти виділяються тепер в великому числі з селянської маси) і допустити до влади представників аристократії инших класів, перш за все промислового і робітничо-пролєтарського, сама при тім не демократизуючись та не розкладаючись, але і не піддаючись спокусам смертоносної для всякої класократії і для всякого консерватизму охлократичної поліцейсько-військової диктатури.
Знов иншу дуже складну внутрішню вікову боротьбу класократії з демократією і охлократією бачимо в Германії, де в початках її державно-національного істнування, основний лицарсько-земельний клас, завдяки свому більшому багацтву і більшій без порівнання чисельности ніж в Англії, дуже скоро загубив свій первісний класократичний устрій, стратив почуття рівноваги між собою і пасивною масою, та став правити нею необмежено, витворивши лад, який треба б назвати феодальною демократією. Політичними прикметами цього ладу, як і всякої иншої демократії, була виборність голови держави, позбавленя влади виборних Цісарів — як і сучасних президентів — всякого реального змісту, необмежене правління »суверенного народу« феодалів, їх повне розпорошеня і постійна бійка між собою, подібна до бійки яку бачимо між сучасними лідерами демократичних партій, а в результаті: повна анархія, панування кулачного права (все ж таки далеко більше морального од сучасного права грошового, капіталістичного), розпад держави і страшний визиск та роздражненя пасивних мас. Результатом оцієї феодальної демократії, в якій розложилась більша частина основного лицарсько-земельного консервативного ґерманського класу, були селянські війни і реформація. З них виросло згодом панування абсолютистичної охлократії, що бореться потім — з одного боку зі все зростаючим впливом багатої і сильної міщанської демократії а з другого — з останками старої земельної класократії. На жаль не маю тут місця для докладного аналізу цієї складної боротьби тим більше, що в ріжних німецьких
