Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/397

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


На цій ріжниці основано звістне окресленя політики не тільки як науки, а як і умілости, як штуки: як науки про те, що вже було, або те, що вже єсть, — і як умілости творити те, що має бути; иншими словами: як умілости здійснювати в будуччині зусиллям свідомої волі певні хотіння стихийні і осягати певні цілі на певнім данім ґрунті.

Ми свідомо хочемо здійснити наше спільне українське підсвідоме національно-державницьке хотіння. Ми шукаємо раціонального, лоґічно найкращого, методу для здійсненя наших хотіннь ірраціональних, тоб-то хотіннь стихийних, нами одідичених, випливаючих з почуття та вродженого інстинкту, а не з лоґічних, розумових доказів. Власне оце шукання раціональних методів здійсненя хотіннь ірраціональних, не дозволяє нам обмежитись одною лише політичною наукою, а вимагає від нас ще й знання політичної умілости, політичної штуки.

Два основні питання зустрічаємо ми на її порозі. Перше: чи вже єсть, чи вже історично витворились, такі активні Українці, які цілим своїм єством (своїм інстинктом і своїми життєвими потребами) хочуть здобути собі на своїй Землі серед свого громадянства таку владу, таку силу політичну, щоб при її помочі збудувати свою власну окрему Українську Державу і тим забезпечити істнування та розвиток своєї нації? Коли-б таких Українців не було, всі українські теоретичні праці з обсягу політичної умілости (отже в тім числі і ці мої »Листи«) були-б практично безвартістні, бо даремно шукати методів здійсненя того, чого ніхто не хоче. Сотворити-ж стихийні вроджені хотіння словом і лоґікою — намагатись творити історію взад, а не вперед — розуміється неможливо. Я вірю, що такі Українці єсть і що з часом їх буде чим раз більше.

Про це питання буде ширше мова в иншім місці. Але й тут, і найчастіше, треба усвідомлювати це, що неусвідомлене, викликає тільки безцільну полєміку Українців між собою. Ненавидіти місцевих »Москалів«, чи »Ляхів«, чи »панів«, чи їх всіх вмісті, зовсім не значить хотіти мати на своїй землі свою власну Українську Державу. Українські ненавистники своїх »Москалів« вкінці завжди допомагали до будови на Україні Польщи. Ненавистники своїх »Поляків« — завжди опинялись у Все-Росії. Ненавистники своїх »панів« в протязі цілої нашої історії були по своїм стихийним хотінням найбільше придатним матеріялом для всіх хто хотів нищити Українську Державу. Врешті ненавистники у відношеню до всіх, крім своєї особи, завжди репрезентували на Україні найбільше дику політичну анархію, яка підрізувала в корінні всі українські державницькі змагання. Неґативні стихийні хотіння історично присущі (завдяки нашому недержавному колоніяльному істнуванню) більшости тих, що звуть себе »Українцями« не мають абсолютно нічого спільного з українськими стихийними хотіннями позитивними, опертими на любови до своєї землі і потребі знайти одну