Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/436

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


що правлять (держава), і ті орґанізатори продукції та ідеолоґії серед громадянства, які цю владу визнають законною і з неї задоволені, творять консервативну — як державну, так і громадську — опору закону. Ті, що серед громадянства рвуться до влади — творять його силу поступову, яка бажає установити инші взаємовідношеня між державою і громадянством, або точніще кажучи: між державою, продукцією та ідеолоґією, а тим самим бажає зміни даного закону. Як побачимо далі, од форм, які ця боротьба за владу і за зміну закону приймає, залежить серед даного громадянства і в даній державі упадок або розвиток закону.

Од взаємовідношеня держави і громадянства залежить теж і степінь відповідальности держави перед громадянством.

Цієї відповідальности не може бути, коли абсолютистична (чи монархічна, тоб-то з дідичною формою влади, чи республиканська, тоб-то з формою влади недідичною, але завжди необмежена, диктаторська, по моїй термінології: охлократична) держава поневолює здезорґанізоване і нікчемне громадянство. Не може її бути і тоді, коли громадянство поневолює ослаблену і здеґенеровану державу: коли суверенність переходить на »весь народ«, на »всіх громадян« (демократія) і коли влада державна виконується іменем фікції самодержавного, в своїх правах необмеженого, народу; фактичні (але слабосилі і зле зорґанізовані) виконавці державної влади прикриваються тоді завжди фіктивною волею суверенного народу, і ніякої відповідальности правлячих демократичними республиками »парламентів« та схованих за ними ріжних клік бути, розуміється, не може. Відповідальність держави перед громадянством може істнувати тільки при гармонійнім взаємовідношеню держави і громадянства: коли сильна держава (тоб-то добра орґанізація тих, що правлять) буває репрезентована і керована не фіктивним, а реальним (династією персоніфікованим) сувереном, і коли держава, в лиці виконанців влади цього реального суверена, відповідає за свої діла перед сильним (тоб-то посідаючим добру орґанізацію ідеолоґії та продукції) громадянством (класократія, по моїй термінолоґії).

Врешті нацією я називаю продукт оцього складного взаємовідношеня держави і громадянства. Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння і ідея єсть, але воно не реалізується в матеріяльних формах держави. Всі-ж держави — як сказано вище — повстають з завойованя, тоб-то зі здійсненя хотіння шляхом орґанізованої боротьби.

Отже нацією не єсть само громадянство, а тим менше розуміється якась одна його частина (»селяне«, »інтеліґенція«). Наприклад громадянство, і українські національні аспірації в ньому, завжди споконвіку істнували в Україні. Але нація українська бувала лиш тоді,