Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/526

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


кочували собі зі своїми дружинами »гвардіями« з одного княжеського стола на другий, починаючи від стола Муромо-Рязанського до Галицького, можно говорити приблизно в такій самій мірі, як і про українство київських Генерал-Губернаторів. Коли ж ці Князі перестали бути кочовими адміністраторами земель і племен між Балтійським і Чорним морем, коли вони осіли в своїх землях, коли вони свої князівства зробили дідичними в своїх родах, а не так як досі спільним володінням цілого Рюрикового роду, і коли під впливом оцієї осілости і дідичности стали вони та їхні, осівші так само, дружини дійсно, як в князівстві Галицько-Володимирськім, українізуватись — проти них зараз вибухло підняте »татарськими людьми« »народне повстання«. Проти них — Варягів своїх, вже українізованих — покликано Татар: — Варягів чужих, ще не українізованих — тому,… що для Українців монархом »не може бути свій, що вони на свойому ніколи не зможуть помиритись«…

І мабуть, зі своєї точки погляду, наш новий сучасний Варяг Раковський добре робить, що твердо не піддається всяким спокусам українізації. Приклад нащадків старих Варягів — проти яких він зааранжував національне українське повстання саме тоді, коли вони почали українізуватись — мусить бути для нього поучаючий. Але навряд чи з української національної точки погляду слід пропагувати повторюваня варяжського методу і навряд чи, розпочавши нашу казку безконешник від »варяжського початку«, можна дійти з нею до українського кінця.

Без »Варягів«, тоб то без зайшлих більше рухливих і активних елєментів, ніяка нація не обходилась і обійтись не може. Коли ми придивимось наприклад до сучасної правлячої верстви в Чехії (де серед самого тільки офіцерства по чеським даним більш 40% Німців) чи Польщі, то бачимо, що велика частина цієї верстви чужоземного і то дуже недавнього походженя. Тим більше коли мова про початки, про народженя нації. Але ж чи при народженю, чи при дальшім її розвитку нація не робиться самими »Варягами«. Вона єсть завжди результатом взаємовідношеня двох сил: сили зайшлої активніщої і сили місцевої пасивніщої. І нація повстає тільки тоді, коли »Варяги« асимілюються, коли вони зливаються з місцевими, созвучними їм, бажаючими власної влади елєментами, коли вони своєю активності прискорюють процес повставання такої власної місцевої національної влади. Коли ж вони правлять самі »при помочі своєї ґвардії і піддержки чужої держави« — так як це звичайно бувало на Україні — то вони не мають потреби асимілюватись. Навпаки: вони, опинившись серед маси безголової, позбавленої елєментів з інстинктами власновладности, асимілюють цю масу до себе; вони денаціоналізують все те активне і творче, що виділяє з себе ця маса, вони витягають з неї всі живі соки і оставляють при ній тільки елєменти пасивні і всяку здекласовану, до нарікання і руйнування тільки здатну, »демократію«. Варяги в тій формі, якими їх хоче бачити »варяжська теорія«, не возстановлять, а далі руйнуватимуть орґанічну структуру Української Нації.