Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/53

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


І досвід історії дійсно підтвердив, що нації, де переважають „невтральні“ чи то у внутрішній, чи то в зовнішній боротьбі, неминуче засужені на смерть на рабство. Боязливе полювання у внутрішній боротьбі на чужу перемогу робить кожну таку перемогу неповною й тому всякий внутрішній лад нетривким; а в боротьбі зовнішній все й безумовно кінчиться поневоленням тих, хто на чужу перемогу рахує.

Між иншим і наше історичне поневолення в певній мірі пояснюється тим, що ми підчас „Руїни“, в боротьбі поміж Москвою й Польщею, будували свою будуччину не на власній перемозі, а на перемозі то одного то другого сусіда. „Хай Бог тому помагає, хто нам добре бажає“ — так казали наші тодішні невтральні. В результаті нація наша опинилась у залежности і від Москви й від Польщи; всі наші войовничі творчі елєменти спольщились та помосковились, а при українстві лишились самі невтральні пацифісти — вічно покривджені, не зважаючи на свою щиру миролюбивість та політичну невтральність, ріжного роду поступові демократи.

Отже кожному, кому дорога будуччина нашої нації, не вільно в тій домашній війні, яка тепер на Україні розгорілась, оставатися невтральним. Навіть якби ця невтральність випливала з глибокого патріотизму і щирої любови до всіх Українців. В таких хвилинах, коли важиться доля нації, історія не відріжняє поміж невтральними боягузів і політичних спекулянтів від чесних і щирих патріотів. Кожний із нас мусить заняти своє місце в тих рядах, де його поставило життя, і мусить виконати свій обовязок так, як йому наказує совість…


*  *  *

Внутрішня боротьба українська тільки тоді моглаби бути не руйнучою а творчою, коли б велась вона во імя повної волі й повної — державної й культурної — незалежности цілої без винятку української нації. Не істнує ні одної европейської нації без спільної ідеї національної незалежности і без спільної боротьби за цю незалежність. І тільки коли істнує обєднуюча спільна ідея української національної незалежности, можемо говорити про істнування української нації.

Тільки тоді кожна українська ґрупа, вносячи у внутрішню боротьбу свої індивідуальні ідейні проґрами, що на її думку краще й повніще визволять цілу націю, допоможе наростанню загальних, для цілої нації спільних, національних вартостей. В противному разі, коли спільної боротьби за спільну ідею незалежности не має, коли поодинокими національними ґрупами кермуватимуть инші, зовні на націю впливаючі сили, і коли ці ґрупи в боротьбі за свою ідею будуть монополізувати для себе право представництва цілої нації, всю решту своїх земляків не за Українців уважаючи, то така внутрішня боротьба мусить перемінитись в боротьбу за чужі національні впливи на Україну й принести для нас той самий занепад, який принесла була підчас першої „Руїни“ внутрішня боротьба Українців не за незалежну Україну, а за прилученя себе до ідеї східної російської чи до ідеї західної польської.

4