Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/530

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


національного дозріння України. Коли ж з демократичним руїнництвом — зо всякою отаманщиною, бунтарством та розлагательством — можуть впоратись на Україні лише чужі — перш за все російські та польські — державні сили, то істнування Нації Української це літературна утопія, це зайняття для »трьох тисяч варятів, з яких одні будуть писати, а другі читати«, як зовсім слушно схарактеризував в иншім місці таке українство сам Автор варяжської теорії.[1]

Оцю нашу українську квадратуру кола варяжська теорія хоче розвязати при помочі нашої демократії. »Найпростіще і найшвидче — пише Є. X. Чикаленко — здійснити ідею Української Монархії можна було б тоді, коли б цією думкою перейнявся наш державний центр, тоб-то Рада Республіки та уряд на чолі з С. Петлюрою, до голосу якого прислухаються всі«. Цей уряд мав би, на думку Автора, »захопитись ідеєю Української Монархії«, »поробити відповідні заходи що до кандідата на Гетьмана-Монарха«, »з цим гаслом піти на Україну« і »коли С. Петлюрі доля послужить і йому пощастить вигнати московських гнобителів«, то він »складе владу« перед чужоземним королевичем і його ґвардією тому, що ці чотирі роки досвіду повинні були його, С. Петлюру, переконати в тім, »що Української Держави ніхто свій збудувати не може«.

Не буду тут говорити про те, чи наша демократія взагалі в стані »вигнати« з України яких би то не було »гнобителів«. Чи власне демократія здатна довести до якогось позитивного результату визвольний рух нації, що не має ані одідиченого по попередніх стадіях розвитку власного державного апарату, який би ця демократія могла опанувати, ані власної, чи матеріяльно заінтересованої в істнуванню української республіки чужої фінансової буржуазії, з якої ця демократія могла би кормитися. Без сотвореного не демократією державного апарату і без своєї чи чужої буржуазії, заінтересованої в нічим необмеженій спекуляції на республіканськім устрою даної нації — ніяка демократія перемогти не може. І це власне, а не більша грамотність народу, як підкреслює Є. Х. Чикаленко, відріжняє демократію нашу, що не має на чім сидіти і чим кормитися і тому все мусить бути в приймах то у демократії російської, то у демократії польської, від демократії наприклад чеської, що має за собою власну сильну і багату буржуазію, потрібуючу для необмежености своїх спекуляцій репрезентованого демократією республіканського ладу.[2] Мексика має при-

  1. Американська »Свобода«, ч. 118 за р. 1922.
  2. При нагоді, хоч це до теми оцих моїх »уваг« не відноситься, хочу підкреслити велику небезпеку, яка грозить нам від змаганнь оправдати доцільність для нас республікансько-демократичного методу орґанізації прикладом Чехії. Перебування в Чехії великого числа нашої молоді, яка бачить чеську сучасність і не знає чеської минувшини, та оперування гаслами чеського »політичного реалізму« ще збільшують цю небезпеку, бо »реалізм«, який під цею привабливою фірмою переноситься з чужого ґрунту, не рахуючись з реальними умовами ґрунту місцевого, стає найгіршого ґатунку утопією. Про це маю надію поговорити ширше в иншім місці, тут хочу зазначити тільки головні пункти, що відріжняють нас від Чехії і що роблять для нас нездійснимими ті результати, яких досягла при помочі демократичного методу орґанізації чеська республіканська демократія: 1. Україна мусіла б бути перенесена зі степового коридору між Азією та Европою на якому вона лежить і який все вимагатиме від неї сильної мілітарної орґанізації, в захищену горами долину в Центральній Европі, де можна національно істнувати, займаючись тільки всякими мирними промислами та не культивуючи, зростаючого лише при монархії, військово-лицарського духу серед нації. Чим для Чехів були, та в инших формах і тепер єсть, пацифістичні міщанські орґанізації, тим для нас була, та в инших формах і тепер мусить бути, хліборобська, але разом з тим військова і лицарська козаччина. Дуже шкідливими для нашої нації були б змагання замінити серйозну та можливу у нас лише при монархії готовність до серйозної війни — ерзацвійськовими ґімнастичними парадами та вправами пацифістичної демократії, добрими тільки для »безкровного« способу здобування власної держави там розуміється, де такий спосіб можливий. 2. Замість все перериваної традиції державно-національної, яка не дала досі остаточно сформуватись нашій нації, ми мусіли б мати так як Чехи до половини XVII століття свою сталу Монархію, під владою якої вже тоді Чехи орґанічно сконсолідувались і стали нацією. 3. Після денаціоналізації нашої старої аристократії, ми мусіли б задержати такий сильний, як в Чехії, міщанський клас, який свої орґанічні здібности до власної цехової класової орґанізації переніс на орґанізацію національну і який своїм національним консерватизмом весь час надолужував руїнницькі гріхи чеської демократії. 4. Ми б мусіли бути в Росії та Польщі таким самим окремим Коронним Краєм, яким були Чехи в Австрії і політична боротьба за права цього Коронного Краю — як в данім випадку за возстановленя державного права Чеського Королівства — мусіла б витворювати серед місцевих неукраїнських, чи зденаціоналізованих елєментів спільну всім мешканцям України правно-державну свідомість і таке почуття територіяльної окремішности, з яких виросла можливість державної самостійности демократичної Чехії. 5. Наше »демократичне національне відродженя« мусіло б відбуватись так як чеське в правовій державі і супроти нації, якої державна влада тоді розкладалась і падала і на якій можна було »здобувати позиції« шляхом демократичного розкладу падаючої держави, а не в державах полуправових (як Польща) або неправових (як Росія) і супроти націй, яких сила експанзивна не менша від нашої і які власне нас, а не ми їх, побивають демократичним розкладом; иншими словами, коли б ми від Чехів перейняли їх демократичний метод орґанізації, то супроти Росії та Польщи ми б опинились не в ролі Чехів а в ролі австрійських Німців, або в ролі Словаків, коли б останні задумали при помочі »чеського демократичного реалізму« визволитись з під теперішньої влади »чеських реалістів«. Крім того треба памятати, що таке почуття національної окремішности, яке було супроти Німців у чеських народніх мас і на розвитку якого до степені зненависти виросла чеська демократія — у нас істнує тільки в Західній Україні супроти Поляків і його нема на Великій Україні супроти Великоросів. Тому у нас тільки метод класократично-державницький з монархічною персоніфікацією державної і національної окремішности (як колись напр. в Баварії у відношеню до Прусії) — а не метод демократично-націоналістичний зі спекуляцією на національних інстинктах народніх мас (як в Чехії у відношеню до Німців) — може дати позитивні для розвитку нації результати. 6. Наша демократична самостійність мусіла б бути наслідком такої не нами веденої війни, яка б знищила одночасно Росію і Польщу так, як чеська самостійність виникла зі знищеня Антантою Австрії та Німеччини, і дуже не »реально« єсть пропонувати метод орґанізації нації, яка виросла з упадку сусідніх держав, для нації, яка має і буде мати діло з сусідніми державами в періоді їх зросту та відродженя. 7. На час, коли ми будем стосувати у нас чеський реальний метод демократичного відродженя, треба щоб хтось забрав нам всіх наших Махнів, бо навряд, чи їх вдасться »зорґанізувати«… »демократичним усвідомлюваням« і »шкільними матицями«. 8. Врешті наша демократична республіка замість п. Петлюри мусіла б мати Президента Масарика, що зрештою теж би нам нічого не помогло, бо метод політичної орґанізації нації який держиться тільки ґеніяльностю провідників єсть методом випадковости, методом абсолютно недоладним. Підтвердженя цієї істини знаходимо в цій же самій Чехії, де, дуже подібна до сучасної, гуситська демократія опинилась в повній анархії і стала себе вирізувати не сугірше ніж демократія українська після смерти свого ґеніяльного провідника Яна Жижки.